Розділ 11 Секта

Цілковита порожнеча мого попереднього життя, яка знову загрожувала мені, виринула й завирувала переді мною, адже Джейкоб вносив у моє існування бодай якийсь зміст. Самотність почала душити мене.

— Мені дуже шкода, Белло, — Джейкоб виразно вимовив кожне слово крижаним голосом, який, здається, належав не йому.

Я не вірила, що Джейкоб хотів сказати саме це. Здавалося, його злісні очі намагалися додати ще щось, але я так і не зуміла прочитати їхнє послання.

Можливо, справа зовсім не в Семові. Може, Каллени тут також ні до чого. Можливо, Джейк просто намагався уникнути безнадійної ситуації. Може, мені варто поступитися, якщо так краще для нього. Я повинна це зробити. Так буде правильно.

І я почула власний голос, який переходив у шепіт.

— Вибач, що я не змогла… раніше… якби ж я могла змінити свої почуття до тебе, Джейкобе… — (я була у відчаї, я перекручувала правду заледве не до брехні). — Може… може, я б змогла змінитися, — прошепотіла я. — Можливо, якби ти дав мені трохи часу… просто не кидай мене зараз, Джейку. Я цього не переживу.

Злість на його обличчі змінилася стражданням. Він простягнув до мене тремтячу руку.

— Ні. Будь ласка, не думай так, Белло. Не вини себе, не думай, що справа в тобі. Це все через мене. Присягаюся, ти тут ні до чого.

— «Через мене, а не через тебе», — прошепотіла я. — Знов те саме.

— Я саме це маю на увазі, Белло. Я не… — всередині нього точилася страшна боротьба, голос його став ще хрипкішим, коли він спробував опанувати себе. Я бачила, що він страждає. — Я не пасую, щоб бути твоїм другом абощо. Я не такий, як був раніше. Я тебе не гідний.

— Що? — витріщилася я на нього здивовано. — Що ти таке говориш? Ти набагато кращий за мене, Джейку. Ти хороший! Хто сказав тобі, що це не так? Сем? Це підла брехня, Джейкобе! Не дозволяй йому говорити таке! — сама не усвідомлюючи цього, я знову почала верещати.

Обличчя Джейкоба зробилося неприступним.

— Ніхто не мусить говорити мені нічого. Я сам знаю, хто я.

— Ти мій друг, ось хто ти! Джейку, не треба! Він віддалявся від мене.

— Пробач мені, Белло, — знову сказав він; до мене долетіло хіба нерозбірливе бурмотіння. Він розвернувся й майже побіг до будинку.

Я не могла зрушити з місця. Я витріщилася на маленький будиночок; він здався мені замалим для чотирьох великих хлопців і двох дорослих чоловіків. Всередині не було жодної ознаки життя. Ні коливання фіранки, ні звуку голосів чи рухів. Здавалося, що він порожній.

Почав накрапати дрібний дощик, то тут то там жалячи мою шкіру. Я не могла відвести погляду від дому. Джейкоб обов’язково повернеться. Він повинен.

Дощ посилився, й повіяв сильний вітер. Важкі краплі вже не падали згори — вони розсікали повітря під кутом, долітаючи з заходу. Я відчула подих океану. Волосся тріпотіло навколо обличчя, прилипаючи до мокрих щік і плутаючись. Я чекала.

Нарешті двері відчинилися, і я з полегшенням ступила вперед.

У дверях з’явився Біллі на своєму інвалідному візку. Більше не було нікого.