Розділ 11 Секта

Але Джейкоб не дав мені часу, щоб над цим поміркувати.

— Давай швидше з цим покінчимо, — сказав він різким, трохи хрипким голосом.

Я чекала. Він знав, чого мені треба.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він виснажено. — Це навіть не те, що думав я, — я сильно помилявся.

— Тоді що це?

Він довго вивчав моє обличчя, міркуючи над чимось. Злість так і не зникла з його очей. Нарешті він мовив:

— Я не можу тобі цього сказати. Моя щелепа напружилася, і я мовила крізь зуби:

— Я думала, що ми були друзями.

— Так, були, — він наголосив на минулому часі.

— Але тобі більше не потрібні друзі, — сказала я гірко. — Тепер у тебе є Сем. Це так чудово — ти завжди хотів дружити з ним.

— Раніше я не розумів його.

— А тепер тебе осінило. Алілуя.

— Це не те, що я думав. Справа не в Семові. Він допомагає мені всім, чим може, — раптом Джейків голос захрип. Він подивився вперед понад моєю головою, потім на мене, у його очах палала лють.

— Він допомагає тобі, — невпевнено повторила я. — Ну звісно.

Але Джейкоб, здається, не слухав. Він глибоко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він був такий злий, що в нього руки трусилися.

— Джейкобе, будь ласка, — прошепотіла я. — Скажи, що трапилося? Можливо, я зможу допомогти.

— Ніхто не може допомогти мені, — майже простогнав він, голос його зірвався.

— Що він зробив із тобою? — не вгавала я, на очах виступили сльози. Я потягнулася до нього, як колись, ступивши крок уперед і широко розвівши руки.

Цього разу він відсахнувся, затуляючись від мене.

— Не торкайся мене, — прошепотів він.