Розділ «ДОДАТКИ»

Еддакар, син Валакара (спершу звався Вінітар'я), був скинутий у 1437 році. Кастамир Узурпатор † 1447 р. Елдакар повернувся на престол, і помер у 1490 році.

Алдамир (другий син Елдакара) † 1540 р. Г'ярмендасіл II (Віньяріон) 1621 р., Мінарділ † 1634 р., Телемнар † 1636 р. Телемнар і всі його діти померли під час моровиці, після нього до влади прийшов його небіж, син Мінастана, другого сина Мінарділа. Тарондор 1798 р., Телумехтар Умбардасіл 1850 р., Нармасіл II † 1856 р., Калімехтар 1936 р., Ондогер † 1944 р. Ондогер і два його сини загинули у бою. Через рік, у 1945 році, корону отримав непереможний полководець Еарніл, нащадок Телумехтара Умбардасіла, Еарніл II 2043 р., Еарнур † 2050 р. На цьому династія королів перервалася (поки в 3019 році її не відновив Елессар Телконтар). Королівством відтоді керували намісники.

Намісники Ґондору. Дім Гуріна: Пелендур 1998 р. Він керував упродовж року після падіння Ондогера і порадив Ґондору відхилити зазіхання Арведуї на корону. Воронділ Мисливець[13] 2029 р. Марділ Воронве «Стійкий», перший із правлячих намісників. Його спадкоємці перестали прибирати ельфійські імена.

Правлячі намісники. Марділ 2080 р., Ерадан 2116 р., Геріон 2148 р., Белеґорн 2204 р., Гурін І 2244 р., Турін І 2278 р., Гадор 2395 р., Барагір 2412 р., Діор 2435 р., Денетор І 2477 р., Боромир 2489 р., Кіріон 2567 р. У часи його правління роганці прийшли до Каленардону.

Галлас 2605 р., Гурін II 2628 р., Белектор І 2655 р., Ородрет 2685 р., Ектеліон І 2698 р., Еґалмот 2743 р., Берен 2763 р., Береґонд 2811 р., Брлектор II 2872 р., Торондир 2882 р., Турін II 2914 р., Турґон 2953 р., Ектеліон II 2984 р., Денетор II. Він був останнім із правлячих намісників, після нього до влади прийшов його другий син Фарамир, володар Емін-Арнену, намісник короля Егсессара, Ч. Е. 82 р.

(ііі) Еріадор, Арнор і Спадкоємці Ісілдура

«Еріадором у давнину називались усі землі між Імлистими та Синіми Горами; на півдні кордон проходив по ріках Сірий Потік і Ґландуїн, які зливалися біля Тарбада.

У часи розквіту Арнор охоплював увесь Еріадор, окрім земель за рікою Лун (Місячною) та земель на схід від Сірого Потоку та Шумної, де розташовані Рівенділ і Край Гостролиста. За Луном була країна ельфів, зелена та спокійна, куди люди не ходили; але на східному боці Синіх Гір жили і досі живуть гноми, особливо густо — на південь від затоки Лун, де вони мають копальні, які діють і нині. Через те їм було звично ходити на схід Великою Дорогою, що і робили вони ще задовго до того, як до Ширу прийшли ми. У Сірих Гаванях жив Кірдан Корабельник. Дехто каже, що він і зараз там живе і буде жити, доки Останній Корабель не відпливе на Захід. У часи королів більшість Високих Ельфів, котрі затримались у Середзем'ї, мешкала з Кірданом або у приморських землях Ліндону. Якщо і залишився хтось із них, то дуже їх мало».

Після Елендіда й Ісілдура в Арнорі було вісім Високих королів. Після Еарендура через чвари між його синами королівство було поділене на три: Артедайн, Рудаур і Кардолан. Антедайн був розташований на північному заході й охоплював землю між Брендівинною та Місячною, а також землю на північ від Великої Дороги — аж до Грозогори. Рудаур знаходився на північному сході між Еттенським Нагір'ям, Грозогорою та Імлистими Горами, але також захоплював Клин між Сивою Криницею та Шумною. Кардолан лежав на півдні, його кордонами були Брендівинна, Сірий Потік і Велика Дорога.

В Артедайні рід Ісілдура не переривався, та в Кардолані й Рудаурі швидко занепав. Між королівствами часто спалахували чвари, що пришвидшило згасання дунаданів. Найголовнішим приводом для чвар було володіння Грозогорою та землею на захід від Брі. І Рудаур, і Кардолан прагнули володіти Амон-Сулом (г. Грозова), що височів на самому кордоні їхніх земель; у Вежі Амон-Сулу зберігався головний Палантир Півночі, а два інші знаходилися в Артедайні.

«На початку правління Малвегіла з Артедайну прийшла в Арнор біда. Бо в той час на Півночі, за Етгенським Нагір'ям, з'явилося королівство Анґмар. Його землі лежали на обох схилах Гір, і там зібралося багато злих людей, орків та інших потвор [Володаря тієї землі знали як Короля-Чаклуна, але тільки набагато пізніше стало відомо, що насправді він був ватажком Примар Персня, котрі прийшли на Північ, аби знищити дунаданів в Арнорі, скориставшись їхніми чварами, поки сильним був Ґондор.]».

У часи Арґелеба, сина Малвегіла, оскільки жодних спадкоємців Ісілдура не залишилося в інших королівствах, королі Артедайну знову заявили про свої права на весь Арнор. Їхню вимогу оскаржив Рудаур. Дунаданів там було мало, а владу захопив недобрий правитель горян, котрий перебував у таємній змові з Анґмаром. Тому Арґелеб почав укріплювати Грозогору; та він загинув у битві з Рудауром і Анґмаром.

Арвелеґ, син Арґелеба, з допомогою Кардолану та Ліндону вигнав із гір своїх ворогів; і багато років Артедайн і Кардолан силою втримували кордони вздовж Грозогори, Великої Дороги та нижньої Сиводжерельної. Кажуть, що в ті часи Рівенділ потрапив в облогу.

Року 1409 з Анґмару вийшло величезне військо і, перетнувши ріку, вступило в Кардолан і оточило Грозову. Дунадани були переможені, й Арвелеґ загинув. Вежу Амон-Сулу спалили й ущент зруйнували; однак Палантир урятували і таємно переправили у Форност; Рудаур захопили злі люди, підпорядковані Анґмарові, а дунадани, котрі залишилися там, були вбиті або втекли на захід. Кардолан був спустошений. Арафор, син Арвелеґа, ще не досягнув повноліття, але був він хоробрий, і з допомогою Кірдана він вигнав ворога з Форноста і з Північних Схилів. Залишки вірних серед дунаданів із Кардолану також вистояли на Тирн-Ґортаді (Курганах) або втекли до Лісу.

Кажуть, Анґмар якийсь час підкорявся ельфам, котрі прийшли з Ліндону та Рівендолу; бо через гори Елронд привів допомогу з Лорієну. Саме тоді вперти, котрі мешкали в Куті (між Сиводжерельною та Шумною), втекли на захід і південь, подалі від війн і страху Анґмару; а ще й тому, що земля та клімат Еріадору, особливо на сході, зіпсувались і стали непридатними для життя. Дехто повернувся до Дикого Краю і замешкав біля Ірисної, перетворившись на річковий народ рибалок.

У дні правління Арґелеба II в Еріадор із південного сходу прийшла моровиця, й більшість мешканців Кардолану вимерла, особливо в Мінгіріаті. Гобіти й усі інші народи дуже постраждали, та ближче до півночі моровиця була слабша і майже не зачепила північну частину Артедайну. Саме в той час дунаданам Кардолану настав кінець, а злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в пустельні могильники й оселилися там.

«Кажуть, що могильники Тирн-Ґортаду — так у давнину називали Кургани — дуже старі, й багато з них насипали у дні старого світу Першої Епохи предки едайнів, до того як вони перейшли Сині Гори та заселили Белеріанд, від якого тепер зберігся тільки Ліндон. Отже, коли дунадани повернулися, то шанували ті пагорби; там було поховано багато їхніх володарів і королів [Дехто каже, що курган, у якому був ув'язнений Персненосець, став могилою останнього принца Кардолану, який загинув у війні 1409 року.]».

«Року 1974 сила Анґмару знову зросла, і наприкінці зими Король-Чаклун напав на Артедайн. Він захопив Форност і відтіснив уцілілих дунаданів до Луну; серед них були сини короля. Однак Король Арведуї утримував Північні Схили до останнього, а тоді із залишками почту втік на північ; їх урятували тільки швидкі коні.

Певний час Арведуї переховувався у старих гномівських копальнях на далеких відрогах Гір, але голод змусив його звернутися по допомогу до лосотів, сніголюдів Форохелю[14]. Він натрапив на їхній табір на морському узбережжі; однак вони неохоче допомагали королеві, бо він не мав що їм запропонувати навзамін, окрім кількох коштовних каменів, яких вони не цінували; також вони боялися Короля-Чаклуна, який, говорили вони, здатний за своїм бажанням насилати мороз або відлигу. Однак частково через жаль до виснаженого короля та його воїнів, а частково через страх перед їхньою зброєю лосоти дали їм трохи їжі та збудували для них хатини зі снігу. Там Арведуї був змушений чекати на допомогу з півдня, бо коні їхні погинули.

Коли Кірдан почув од Аранарта, сина Арведуї, про втечу короля на північ, він відразу ж послав корабель до Форохелю на пошуки. Урешті-решт, після багатьох днів плавання (заважали зустрічні вітри) корабель прибув туди, і моряки здалеку помітили маленьке вогнище, яке підтримували втікачі. Але того року зима довго не поступалась і, хоча був березень, лід тільки починав танути, вкриваючи широку прибережну смугу.