Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— У цікаву історію ми втрапили, правда, пане Фродо? — сказав він. — Хотілося би її послухати! Скажуть колись так: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади». Й усі принишкнуть, як ми колись у Рівендолі, коли слухали про Берена Однорукого та про Велику Коштовність. Шкода, що мені цього не почути! І хотілося би знати, що там буде далі.

І поки він це говорив, аби до останнього відганяти страх, очі його були звернені на північ, на північ, туди, вдалину, де вітер висвітлював небо, грозовими поривами розганяючи темряву та розриваючи хмари.

І тоді гострі й далекозорі очі Ґвайгіра, який випередив вітер і знизився над пагорбом, долаючи вихори, помітили їх: дві темні фігурки, самотні, рука в руці на маленькому острівці, а земля здригалася під ними і задихалась, і ріки вогню підповзали до них. І коли він побачив їх і почав опускатися, вони впали, виснажені, чи то задихнувшись від диму та жару, чи то вражені відчаєм і ховаючи очі від смерті.

Вони лежали поруч; і стрілою кинувся вниз Гвайгір, а за ним Ландровал і швидкий Менелдор; і непритомних, неспроможних утямити, що з ними відбувається, мандрівників підняли і понесли геть із темряви та вогню.

Сем прокинувся і виявив, що лежить на м'якій постелі, над ним тихо гойдалося розлоге букове гілля, а крізь молоде листя пробивалося золотаво-зелене сонячне світло. Повіяло солодкими пахощами.

Він упізнав цей запах — аромат Ітілієну. «От сонько! — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Бо запах повернув його до того дня, коли він розпалив маленьке вогнище під сонячним пригірком; і на якусь мить усе, що було потім, забулося. Він потягнувся і глибоко вдихнув.

— Ну і сон мені приснився, — пробурмотів він. — Добре, що прокинувся!

Він сів і побачив, що поруч лежить Фродо і безтурботно спить: одна рука під головою, друга — поверх ковдри. То була права рука, на якій бракувало середнього пальця.

Тоді Сем усе пригадав і скрикнув:

— То був не сон! Тоді де ж ми? Тихий голос над ним відповів:

— В Ітілієні, під захистом короля, і зараз він чекає на вас. — Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.

Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він виговорив:

— Ґандалф! А я думав, ти помер! А потім вирішив, що і я мертвий. Отже, нічого сумного не трапилося? Що діється на світі?

— Велика Тінь розвіялася, — відповів Ґандалф і засміявся, і сміх його звучав, як музика чи як джерело в пересохлій землі.

І Сем подумав, що вже давно-давно не чув сміху, чистої музики веселощів. Цей сміх прозвучав для нього, мов відлуння колишніх радощів. І раптом він розплакався. Але так, як весняний дощик, після якого ще яскравіше починає сяяти сонце, — так і сльози його пролились і висохли, він засміявся і, сміючись, вискочив із ліжка:

— Як я себе почуваю? — вигукнув він. — Ну, не знаю, як це описати. — Я почуваю себе… — він змахнув руками, — як весна по зимі, як сонце в листі, як сурми, й арфи, й усі пісні світу!

Він замовк і повернувся до господаря:

— А як пан Фродо? — запитав. — Шкода, що йому зіпсували руку, правда? Та сподіваюся, загалом із ним усе гаразд. Він пройшов через такі жахи.

— Так, зі мною все гаразд, — сказав Фродо, також сідаючи й усміхаючись. — Я чекав, поки ти прокинешся, і знову заснув, сплюху Семе. Я не спав уже на світанні, а зараз, мабуть, майже полудень.

— Полудень? — перепитав Сем, задумавшись. — А якого дня?