Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Він стрибнув. Фродо скочив за ним. І вже падаючи, вони почули, як на міст примчали вершники, а за ними загуркотіли кроки орківського загону. Та Сем мало не розреготався. Побоюючись небезпечного стрибка в темну безодню, гобіти з тріском гепнулися тільки на дюжину футів нижче — туди, куди найменше сподівались: у зарості колючих кущів. І Сем лежав тихо, зализуючи подряпану руку.

Коли звуки копит і ніг затихли, він наважився шепнути:

— Отакої, пане Фродо, я і не знав, що в Мордорі щось росте! Та якби знав, то саме цього і шукав би. А ці колючки, мабуть, із долоню завдовжки, все розпанахали. Шкода, що я кольчуги не натягнув!

— Орківська кольчуга від колючок не рятує, — сказав Фродо. — Навіть зі шкіряної куртки ніякої користі.

Вони насилу видиралися з гущавини. Жорсткі, як дроти, колючки чіплялися пазурами. Нарешті визволилися, подерши плащі на шмаття.

— Тепер униз, Семе, — шепнув Фродо. — Швидко спускаємося донизу, а далі — на північ!

Десь далеко, поза межами темного Мордору, починався день, і над східним небокраєм Середзем'я сходило сонце; але тут було темно, як уночі. Гора курилася, вогні її згасли. Відблиски на скелях потьмяніли. Східний вітер, який дув, відколи вони вийшли з Ітілієну, тепер ущух. Повільно та важко спускалися вони додолу, навпомацки, спотикаючись, падаючи, по камінню, крізь колючі зарості й сухостій у сліпій темряві, вниз, униз, аж поки зовсім знесилилися.

Нарешті зупинились і сіли плечем до плеча, спинами до валуна. Обоє обливалися потом.

— Якби сам Шаґрат підніс мені склянку води, я потиснув би йому руку, — сказав Сем.

— Не згадуй про воду! — сказав Фродо. — Від цього ще гірше.

І він простягся на землі, і якийсь час лежав мовчки; його нудило. Нарешті зі зусиллям підвівся. На його подив, Сем спав.

— Семе, прокинься! — сказав він. — Уставай! Час іти. Сем звівся на ноги.

— Не може бути! — сказав він. — Мабуть, заснув ненароком. Я вже віддавна, пане Фродо, не висипаюся, й очі самі заплющилися.

Тепер першим пішов Фродо, намагаючись прямувати на північ по кам'яних завалах, які встеляли дно великого яру. Та невдовзі він зупинився.

— Нічого не вийде, Семе, — сказав він. — Я так не можу. Це я про кольчугу. Не в моєму стані. Навіть моя мітрилова кольчуга здавалася мені заважкою, коли я був утомлений. А ця набагато важча. І навіщо вона мені? Ми ж не будемо пробиватися з боєм.

— Але може й дійти до бійки, — сказав Сем. — Раптом ножем штрикнуть чи якась випадкова стріла… Та і Ґолум той іще не мертвий. Не подобається мені уявляти, що між вами й ударом у темряві не буде нічого, крім клаптика якоїсь шкіри.

— Але послухай, Семе, дорогий мій: я стомлений, виснажений, я ні на що не сподіваюсь. Але доки можу рухатися, буду йти до тієї Гори. З мене досить Персня. Додаткова вага мене вбиває. Треба її позбутись. Але не думай, що я невдячний. Уявляю собі, як гидко було шукати все це серед трупів.

— Скільки там того, пане Фродо. Зміг би — то на спині би вас поніс. Викидайте ту кольчугу!

Фродо зняв плащ і стягнув орківську кольчугу, відкинувши її подалі; тоді він затремтів.

— А щось тепле мені придалось би, — сказав. — Похолоднішало, чи, може, я перестудився.