Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Фродо не мав сили для такої боротьби. Він опустився на землю.

— Не можу вже, Семе, — прошепотів він. — Я зараз знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло.

— Але я знаю, пане Фродо. Тримайтеся! Це — через ворота. На них якесь закляття. Але я пройшов ними сюди, тож ними і вийду. Це не повинно бути небезпечніше, ніж першого разу. Анумо!

Він знову дістав ельфійську склянку Ґаладріель. Неначе вітаючи його мужність, винагороджуючи цю вірну засмаглу руку, що здійснила стільки подвигів, фіал відразу розгорівся, так що весь темний двір освітило сліпуче, мов блискавка, сяйво; і світло горіло рівно, не згасаючи.

— Ґілтоніель, А Елберет! — вигукнув Сем.

Сам не знаючи, чому, він раптом згадав ельфів у Ширі та пісню, яка відігнала в лісі Чорного Вершника.

— Айя еленіон анкаліма! — вигукнув Фродо вслід за ним.

Воля Вартових зламалася так раптово, ніби тріснула струна, і Фродо та Сем зробили кілька непевних кроків. Потім вони побігли. Через ворота і повз великі постаті з палаючими очима. Пролунав тріск. Замковий камінь в арці гепнув мало їм не на п'яти, і стіна впала, розсипаючись на уламки. Вони дивом урятувались. Ударив дзвін; Вартові пронизливо та моторошно завили. Їм відповіли з темної височіні. З чорного неба, мов удар грому, рвонулась униз крилата тінь, роздираючи хмари жахливим криком.

II. Земля тіні

Семові вистачило розуму відразу сховати фіал за пазуху.

— Біжімо, пане Фродо! — крикнув він.

— Ні, не туди! Там за стіною прірва. Біжіть за мною!

Вони помчали дорогою від воріт униз. За п'ятдесят кроків, різко завернувши за виступ скелі, заховалися від Вежі. То був тимчасовий прихисток. Притулившись до скелі, вони перевели подих і раптом похапалися за серце. Усівшись на стіні біля зруйнованих воріт, моторошно закричав Назґул. Усі скелі здригнулися.

Нажахані гобіти побігли далі. Невдовзі дорога знову різко завернула на схід, і одну страшну мить їм треба було перебігти на видноті у Вежі. Озирнувшись, вони помітили величезну чорну тінь над стіною та пірнули між високими скелями в розколині, що круто спадала до моргульської дороги. Вони вийшли до роздоріжжя. Там не було нікого, як і жодної відповіді на крик Назґула; та вони знали, що тиша триватиме недовго. Будь-якої хвилини може початися погоня.

— Нічого з цього не вийде, Семе, — сказав Фродо. — Якби ми були справжні орки, то бігли би до Вежі, а не від неї. Перший зустрічний ворог нас розпізнає. Треба зійти з дороги.

— Але нема як, — відповів Сем, — літати ж ми не вміємо.

Східні схили Ефель-Дуату обривалися крутоярами та стрімчаками в чорну западину, що лежала між ними і внутрішнім хребтом. Відразу за роздоріжжям, іще за одним крутим схилом, висячий місток перестрибував через прірву та виводив дорогу до бескидів і ущелин Морґаї. З відчайдушним зусиллям Фродо та Сем кинулися на цей місток, але не встигли перебігти, як піднялася тривога. Позаду них, тепер високо на схилі гори, здіймалася, тьмяно виблискуючи, Вежа над Кіріт-Унґолом. Раптом знову вдарив її хрипкий дзвін, а тоді закалатав не змовкаючи. Загуділи сурми. З-за мосту долинули крики у відповідь. Унизу в темній западині, куди не сягало пригасле світло Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили, але почули тупіт підбитих залізом чобіт і швидкий цокіт кінських копит на дорозі.

— Швидше, Семе! Стрибаймо! — гукнув Фродо.

Вони перелізли через низькі поруччя моста. На щастя, тут не було запаморочливого спаду у прірву, бо схили Морґаї підступили майже до рівня дороги; та куди стрибати, не було видно через темряву.

— Ну, я пішов, пане Фродо, — сказав Сем. — До побачення!