Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Не прийде ніхто, а ти здохнеш, — зухвало відповів Снаґа. — Я тобі вже двічі казав: ця свинюка Ґорбаґ перша добігла до брами, й ніхто з наших не вибрався. Лаґдуф і Лузґаш проскочили, та їх підстрелили. Кажу тобі, сам бачив із вікна. І вони були останні.

— Тоді ти мусиш іти. А я залишуся тут. Я ж поранений. Хай Чорна Яма проковтне того клятого Ґорбаґа! — Шаґрат вибухнув залпом брутальної лайки. — Я віддав йому краще, ніж узяв собі, а він, мерзотник, підрізав мене, перш ніж я його придушив. Іди, бо я тебе з'їм живцем. Треба про все доповісти в Луґбурц, бо обоє потрапимо в Чорну Яму. Так, і ти також. Тут не відсидишся.

— Я не піду тими сходами, — буркнув Снаґа, — хоч ти і начальник. І не хапайся за ножа, бо зажену тобі стрілу в черево. Не будеш ти капітаном, коли Вони про все дізнаються. Я бився за Вежу з тими морґульськими щурами, а ви, два безцінні капітани, отаке учворили, воюючи за здобич.

— Досить! — гаркнув Шаґрат. — Я виконував накази. Це все Ґорбаґ почав, роззявив рота на ту сорочку.

— Ну, це він через тебе носа задер. І насправді розумів більше за тебе. Він тобі не раз казав, що найнебезпечніший шпигун гуляє на волі, а ти не слухав. Тут ходить великий боєць, ельф-кровопивець або тарк[7] мерзотний. Повір, він тут. Ти чув дзвін? Він пройшов повз Вартових, а це робота тарка. Він на сходах. І доки звідти не забереться, я вниз не піду. Хоч би ти був Назґулом — не піду.

— Ось ти як! — заревів Шаґрат. — «Це зроблю, того не зроблю»? А якщо він таки прийде, ти втечеш і покинеш мене? Ні, не втечеш! Я раніше нароблю червоних дірок у твоєму череві.

З дверей вилетів менший орк. За ним — Шаґрат, великий орк із довгими руками, якими, коли нахилявся, торкався землі. Та одна рука звисала додолу і, здається, кривавилась; іншою він притискав великий чорний клунок. У червоному світлі Сем, присівши за дверима, краєм ока ухопив цю злу пику, подряпану пазурами та заляпану кров'ю, з вищирених зубів капала слина, в горлі клекотіло звіряче гарчання.

Шаґрат ганявся за Снаґою по даху, і менший орк ухилявся, доки з вищанням не кинувся назад під шпиль і сховався. Шаґрат зупинився. Зі східних дверей Сем бачив, як той важко дихав біля парапету, ледь стискав і розтискав ліву руку. Він опустив вузол на долівку, правою рукою вийняв довгий червоний ніж і поплював на лезо. Потім перегнувся через парапет, заглядаючи у внутрішній двір. Двічі гукнув, але ніхто не відповів.

Раптом, коли Шаграт отак нахилився над парапетом, спиною до даху, Сем помітив, що одне з розпростертих тіл заворушилось і поповзло. Пазурі потяглись і схопили клунок. Орк звівся на ноги. У другій руці він тримав уламок списа з широким вістрям, занісши його для удару. Але тієї ж миті засичав крізь зуби, від болю чи ненависті. Прудко, мов змія, Шаґрат вивернувся й устромив ножа в горлянку ворога:

— На маєш, Ґорбаґу! — крикнув він. — Ще не здох? Ну, то я закінчу роботу.

Він скочив на повалене тіло, розлючено копаючи і топчучи його та знов і знов нахиляючись, аби вколоти і порізати ножем. Нарешті вдовольнившись, він закинув голову і переможно хрипко закричав. Тоді облизав ножа, взяв його в зуби й, підхопивши клунок, побіг до сходів.

Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вискочити через інші двері, та навряд чи непомітно; і довго він би не погрався в хованки з цим жахливим орком. І він зробив, мабуть, найкраще, що міг: із криком вискочив назустріч Шагратові. Персня він уже не стискав, але той був тут, прихована сила, загроза рабів Мордору; а в руці він тримав Жало, і його сяйво разило оркові очі, мов блиск жорстоких зірок у жахливій ельфійській країні, згадка про яку морозила кров орків. І Шаграт не зміг водночас і битись, і тримати здобич. Він зупинився і загарчав, вищиривши ікла. Тоді ще раз по-орківськи відстрибнув убік, і коли Сем пішов на нього, виставив свій вузол, як щит, і з силою тицьнув ним ворога в обличчя. Сем похитнувся, і перш ніж він опам'ятався, Шаґрат промчав повз нього вниз по сходах.

Лаючись, Сем побіг за ним, але зупинився. Бо подумав про Фродо, згадав, що інший орк повернувся туди, під найвищий шпиль. Знову треба було вибирати, але без роздумів. Якщо Шаґрат вибереться, то повернеться з підмогою. Та якщо Сем поженеться за ним, то інший орк може накоїти щось жахливе. Та і Сем міг би не наздогнати Шаґрата або й загинути у двобої. Він швидко розвернувся і побіг сходами вгору.

— Мабуть, знову помиляюся, — зітхнув він. — Але мушу спочатку добратися до того вершечка, а потім хай буде, що буде.

А внизу Шаґрат спустився по сходах, перетнув двір і вискочив із його цінним клунком із воріт. Якби Сем знав, скільки печалі принесе ця втеча, він, можливо, і передумав би. Та зараз зосередився на пошуках. Він обережно підійшов до дверей башточки і переступив поріг. Усередині було темно. Та його широко розплющені очі швидко помітили тьмяне світло праворуч, із проходу до інших сходів, темних і вузьких: вони гвинтом піднімалися збоку заокругленою стіною. Десь угорі блимав смолоскип.

Сем почав тихенько підніматися. Підійшов до кіптявого смолоскипа, причепленого над дверима ліворуч, навпроти вузького вікна, що визирало на захід — одне з червоних очей, яке вони з Фродо бачили, вийшовши з тунелю. Сем проскочив через двері й поспішив на третій поверх, щомиті остерігаючись, аби ззаду не напали і не схопили за горло. Підійшов до другого вікна, що виходило на схід, і до смолоскипа над дверима до поперечного коридору. Двері були відчинені, коридор — ледь освітлений смолоскипом і відблисками червоної заграви. Але тут сходи закінчилися. Сем прокрався в коридор.

Обабіч були низькі дверцята, однаково замкнуті на засуви. Жодного звуку.

— Глухий кут, — пробурмотів Сем, — і навіщо було стільки дертися! Це ж не вершечок вежі. А далі куди?

Він збіг на другий поверх і смикнув двері. Зачинені. Знову побіг нагору, — обличчя стало мокре від поту. Він відчув, що навіть хвилини дорогоцінні, а вони спливали намарне. Йому вже було байдуже до Шаґрата, Снаґи й усіх орків Мордору. Він прагнув лише знайти свого господаря, зазирнути йому в очі, доторкнутися до руки.

Нарешті, вкрай стомлений і розбитий, він сів на верхню сходинку та схилив голову на руки. Стояла тиша, ворожа тиша. Смолоскип, догораючи, засичав і погас; і темрява хвилею накрила Сема. І тоді тихо, дивуючись самому собі, там, у глухому куті його подорожі та горя, не розуміючи, яка думка його зворушила, Сем почав співати.