Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Його любов до Фродо перемогла інші думки, і, забувши про все, він голосно крикнув:

— Я іду, пане Фродо!

І побіг угору стежкою і далі вниз. Стежка відразу звернула ліворуч і різко пірнула додолу. Сем перетнув кордон Мордору.

Він зняв Перстень, можливо, керувало ним глибоке передчуття небезпеки, хоча про себе він подумав, що хоче лише краще бачити.

— Нехай уже відразу побачу найгірше, — пробурмотів він. — Нічого блукати в тумані!

Сувора, страшна та сумна була земля, що відкрилася перед його очима. Під ногами найвищий хребет Ефель-Дуату високими скелями спадав до темного провалля, за протилежним краєм якого підіймався наступний, нижчий хребет, і його стрімчаки чорними іклами стирчали супроти червоного неба: то було похмуре Морґаї, внутрішнє захисне коло Мордору. А за ним, просто навпроти, за широким озером темряви, поплямованим дрібними вогнями, палала багряна заграва; з неї піднімалися стовпи густого диму, брудно-червоні внизу та чорні вгорі, де вони зливалися з темною запоною, що вкривала весь проклятий край.

Сем дивився на Ородруїн, Вогняну Гору. Час від часу горнила під конусом попелу розжарювались, і з тріщин на схилах зі сильним гуркотом виривалися ріки розплавленого каменю. Одні широкими вогняними потоками стікали до Барад-дура, інші прокладали собі шлях кам'яною рівниною, де застигали і влягалися драконячими закрутами, наче їх вибльовувала зсудомлена земля. І в таку пору активності Сем побачив Фатум-гору, і її світло, закрите високим заслоном Ефель-Дуату від тих, хто підіймався стежкою з заходу, тепер заливало голі поверхні скель, які здавалися закривавленими.

У цьому жахливому світлі стояв приголомшений Сем, бо тепер, глянувши ліворуч, він побачив у всій могутності Вежу над Кіріт-Унґолом. Ріг, який виднівся з віддалі, був тільки її верхівкою. Зі сходу три великі яруси спиралися на гірський карниз; задня стіна притискалася до високої скелі, з якої виступали бастіони, один над одним, звужуючись угорі, з уміло викладеними крутими стінами, які дивилися на північний і південний схід. Довкола нижнього ярусу, за двісті футів нижче від Сема, ішов міцний мур, утворюючи вузький двір. Брама з південно-східного боку виходила на широку дорогу, зовнішній парапет якої проходив краєм прірви, аж поки вона не повертала на південь і там зміїлась униз у темряву, де зливалася з дорогою від Морґульського Перевалу. Далі вона вела між зубами Моргаї, через долину Ґорґорот до самого Барад-дура. Вузька стежка, на якій стояв Сем, збігала крутими сходами до головної дороги під грізними мурами неподалік від брами.

Дивлячись на неї, він раптом зрозумів, що ця твердиня була призначена не для того, щоби не пускати ворога до Мордору, а щоби тримати його всередині. То була одна зі споруд прадавнього Ґондору, східна застава Ітілієну, поставлена після укладення Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу стерегли злий край Саурона, де причаїлися недобитки його війська. Але й у Нархості й Кархості, Зубах Мордору, і тут пильність було втрачено, тож через зраду Вежа перейшла до Володаря Примар Персня, й ось уже довгі роки вона в руках злих істот. Коли Саурон повернувся до Мордору, твердиня виявилася для нього корисною, бо вірних слуг він мав мало, а заляканих рабів — багато, і його головним завданням у давнину було не випускати їх із Мордору. А якщо ворогові вдалося би таємно пробратись у цей край повз пильний Морґул і Шелобу, тут на нього чекала всевидюща варта.

Сем надто добре зрозумів, як мало надії проскочити повз багатоокі мури та пильні ворота. А хоч би він і проскочив, то не зайшов би далеко дорогою, яку стережуть: навіть чорні тіні, які залягли там, де не сягало червоне сяйво, не прикрили би його надовго від орків, котрі бачать уночі, як коти. Хоч яка безнадійна була дорога, його завдання виявилося набагато гіршим: не проскочити повз ворота й утекти, а ввійти в них, самому.

Він подумав про Перстень, але це його не втішило, тільки ще більше налякало. Ще не дійшовши до Фатум-гори, що палала вдалині, Сем уже помітив, як змінився тягар. Наближаючись до горнил, де у глибинах часу було викувано Перстень, його сила зростала, й тільки могутня воля могла його приборкати. Коли Сем стояв там, то хоч Перстень і був не на руці, а на ланцюжку на шиї, гобітові здалося, що він виріс, неначе загорнувся у величезну спотворену власну тінь, неначе він сам — страшна та лиховісна загроза, що спинилася під мурами Мордору. Йому здалося, що він може або відмовитися від Персня, прирікаючи себе на муку, або заволодіти ним і кинути виклик Силі, яка сидить у цій темній твердині в долині тіней. Перстень уже спокушав його, послаблюючи волю та затьмарюючи розум. У голові зароїлися шалені фантазії; він побачив Семвайза Могутнього, Героя Віку, який крокує темним краєм із палахким мечем, і армії піднімаються на його заклик іти й повалити Барад-дур. І тоді всі хмари розступаються, і сяє ясне сонце, і за його наказом долина Горґорот стає квітучим садом і приносить плоди. Він мав лише надягнути Перстень і назвати його своїм — і все було би так.

І в цю годину випробування вистояти йому допомогла любов до його господаря; а ще він зберіг міцний і здоровий гобітський глузд: глибоко в серці він знав, що замалий для такого тягаря, навіть якщо ці видіння не були оманливі. Один садочок незалежного садівника — це все, чого він потребував і що йому належало, а не сад, розширений до королівства; і він мав працювати власними руками, а не керувати іншими.

— І взагалі, всі ці картинки — просто омана, — сказав він сам до себе. — Він помітить мене й упіймає, так що я і зойкнути не встигну. Швиденько помітить, щойно я надягну Перстень тут, у Мордорі. Ну, скажу лише таке: справи безнадійні, як мороз навесні. От саме тоді, коли стати невидимим було би найкорисніше, я не можу скористатися Перснем! А якщо я йтиму далі, то з кожним кроком буде все важче. Що ж робити?

Але насправді сумнівів він не мав. Він знав, що мусить іти до воріт, причому негайно. Струсонувши плечима, немов скидаючи тінь і відганяючи видіння, почав поволі опускатися. З кожним кроком він неначе зменшувався. Не відійшов далеко, коли знову став дуже маленьким і переляканим гобітом. Тепер він проходив попід самими стінами Вежі, і крики та шум бійки було чути і без Персня. Тепер галас долинав із двору за зовнішньою стіною.

Сем був на півдорозі до темної брами, коли звідти в червону заграву вискочило двоє орків. Вони не повернули в його бік, а побігли до великої дороги, та на бігу спіткнулись, упали і завмерли. Сем не бачив стріл, але здогадався, що в орків стріляли з бійниць або з темряви воріт. Він пішов далі, тиснучись лівим боком до муру. Раз поглянувши вгору, зрозумів, що на стіну не видертися. Кам'яна кладка без жодної щілинки чи виступу підіймалася на тридцять футів до гребеня стіни, що нависав, мов перевернуті сходи. Увійти можна було тільки крізь браму.

Прокрадаючись далі, він думав, скільки ж то орків сиділо у Вежі зі Шаґратом, а скільки мав Ґорбаґ, і через що вони посварилися, якщо саме це відбувалось. У Шаґрата було близько сорока орків, у Ґорбаґа — вдвічі більше; втім, звісно, патруль Шаґрата був лише частиною його гарнізону. Майже напевне сперечалися вони через Фродо та його майно. На мить Сем зупинився, бо раптом усе здалося зрозумілим, неначе він побачив це на власні очі. Мітрилова кольчуга! Звісно, Фродо мав кольчугу на собі, а вони її знайшли. Судячи з почутого в тунелі, Ґорбаґ домагається її. Та накази Темної Вежі — єдиний захист Фродо, і якщо їх порушать, то його будь-якої миті можуть убити.

— Уперед, ти, жалюгідний ледащо! — закричав сам на себе Сем. — Ану біжи!

Він вийняв Жало і побіг до відчинених воріт. Але під самою аркою його щось різко стримало: немовби він уперся в павутиння, як у Шелоби, тільки невидиме. Ніякої перепони він не бачив, але щось нездоланне для його волі перекрило йому шлях. Він подивився вгору і там, у тіні воріт, побачив Двох Вартових.

Вони здавалися величезними статуями на постаментах. Кожен мав по три з'єднані тулуби та по три голови, звернуті досередини, назовні й до брами. Голови — як у стерв'ятників, а на великих колінах лежали руки з пазурами. Здавалося, вони витесані з величезних кам'яних брил, нерухомі, однак насторожені: оселився в них якийсь жахливий дух злісної пильності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти непоміченим. Вони не впустили би його і не випустили би.

Набравшись духу, Сем знову кинувся вперед і знову різко спинився, ніби відкинутий ударом у груди та голову. Тоді відчайдушно, бо нічого не міг вигадати, — у відповідь на раптову думку, яка його вразила, — він поволі дістав і підняв угору фіал Ґаладріель. Його біле світло швидко розгорілось, і тіні під темною аркою відступили. Жахливі Вартові сиділи холодні та непорушні, посталі в усій їхній потворності. На якусь мить Сем упіймав блиск у чорних зіницях їхніх очей, і він здригнувся від їхньої люті; але згодом відчув, як воля їхня слабне й огортається страхом.