Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Він проскочив повз них, але відразу ж, тільки-но сховавши за пазуху фіал, відчув, так виразно, наче за ним захряснули сталеві ґрати, як їхня пильність відновилась. І з тих злісних голів вирвався пронизливий крик, відлунивши у високих стінах позаду. А десь ізгори, мов у відповідь, пробив єдиний удар хрипкого дзвону.

— Отакої! — сказав Сем. — Подзвонив у парадні двері! Гей, хто там! — гукнув він. — Скажи капітанові Шаґрату, що з'явився ельф-богатир, і при ньому ельфійський меч!

Відповіді не було. Сем пішов уперед. У руці блакитним сяйвом мерехтіло Жало. Темна тінь накрила внутрішній двір, але було видно, що кам'яні плити завалені трупами. Просто в нього під ногами лежали два орки-лучники з кинджалами у спинах. Далі їх лежало ще більше: деякі — поодинці, зарубані або поцілені стрілами, інші — попарно, вчеплені один в одного: вони так і загинули, рубаючи, душачи, кусаючи. Плити були слизькі від темної крові.

Сем розрізнив два види форми: одна — з Червоним Оком, друга — з Місяцем із потворним обличчям смерті; але придивлятися він не став. У кінці двору біля підніжжя Вежі височіли напіввідчинені двері, звідти пробивалося червоне світло; на порозі лежав великий мертвий орк. Сем перестрибнув через тіло й увійшов досередини, а тоді став розгублено роззиратися.

Широкий і лункий коридор вів од дверей углиб до гори. Його слабко освітлювали смолоскипи, які палали у скобах на стінах, але кінець його губився в пітьмі. Обабіч видно було багато дверей і отворів, але ніде нікого, лише кілька тіл, розпростертих на підлозі. З підслуханої розмови капітанів Сем зрозумів, що Фродо, живого чи мертвого, треба шукати нагорі, під найвищим шпилем, але тут можна прошукати весь день і не знайти виходу.

— Мабуть, вхід десь у кінці, — пробурмотів Сем. — Уся Вежа збудована ніби задом наперед. Та й узагалі, краще йти туди, де є світло.

Він пішов коридором, але тепер поволі, щодалі, то неохочіше. Страх знову брав над ним гору. Тишу порушував лише стукіт кроків, які, відлунюючи, здавалися лясканням великих долонь по камінню. Трупи, пустка, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів неначе стікали кров'ю, страх раптової смерті, що чаїлася за дверима або в тіні, а ще згадка про насторожену загрозу біля воріт — цього було аж занадто для нього одного. Краще би він пішов у бій — тільки, щоби не було забагато ворогів одразу, — ніж ховався в цій навислій непевності. Він змусив себе думати про Фродо, який лежить зв'язаний, поранений чи мертвий десь у цьому жахливому місці. І пішов далі.

З освітленого відрізка він вийшов і став перед великими дверима в кінці коридора, що були, як він правильно здогадався, зовнішніми воротами підземелля, коли згори долинув жахливий придушений зойк. Він завмер. Потім затупотіли ноги. Хтось швидко збігав лункими сходами донизу.

Воля його ослабла й уже не стримувала руки, що потяглася до ланцюжка і стиснула Перстень. Але Сем його не надягнув, бо коли ще притискав Перстень до грудей, побачив, щодо нього наближається орк. Вискочивши з темного отвору праворуч, він побіг просто на нього. Десь за шість кроків од Сема, орк, піднявши голову, помітив його; і Сем почув його часте дихання та вловив блиск налитих кров'ю очей. Орк зупинився ошелешений. Бо побачив перед собою не маленького переляканого гобіта, котрий намагався втримати меча, а високу, мовчазну, загорнуту в сіру тінь постать, яка затуляла непевне світло; в одній руці вона тримала меч, сяйво якого разило очі, другу — притискала до грудей, ховаючи якусь безіменну загрозу, могутню та смертельну.

На якусь мить орк пригнувся, а тоді з переляканим зойком обернувся і помчав назад, звідки прийшов. Ще жоден пес не радів так, зачувши здобич, як Сем від такої несподіваної втечі. З криком він побіг за орком.

— Ага! Ельфійський богатир на ловах! — гукав він. — Стережися! Покажи мені дорогу нагору, бо спущу з тебе шкуру!

Та орк був у себе вдома, спритний і ситий, а Сем голодний, утомлений, до того ж він не знав дороги. Гвинтові сходи круто піднімалися вгору. Сем захекався. Невдовзі орк зникнув із очей, і тепер дедалі слабший тупіт його ніг долинав ізгори. Усі звуки поволі завмерли.

Сем плівся далі. Він відчував, що на правильному шляху та намагався бадьоритися. Він сховав Перстень і підтягнув пояс.

— Ну-ну! — сказав він. — Якщо я та моє Жало так не подобаються їм усім, то все може бути краще, ніж я сподівався. Та і здається, що Шаґрат, Ґорбаґ і їхні хлопці зробили майже всю роботу за мене. Крім цього переляканого пацючка, тут, мабуть, нікого живого і не лишилося!

І з цими словами він спинився, так ніби вдарився чолом об кам'яну стіну. Сенс щойно промовленого вразив його, мов удар. Нікого живого! Чий був той жахливий передсмертний зойк?

— Фродо, Фродо! Господарю! — крикнув він, мало не плачучи. — Якщо вони вас убили, що робити мені? Гаразд, я іду, на самий верх, і там побачу.

Усе вище і вище вели сходи, освітлені тільки смолоскипами, які блимали на закрутах чи біля проходів на верхні рівні Вежі. Сем спробував порахувати східці, та після двохсот втратив лік. Тепер він пересувався тихо, бо йому здалося, що вгорі чути було кілька голосів. Значить, вижив не один щур.

Тут раптом, коли дихати вже стало годі, а ноги не згиналися, сходи закінчилися. Він зупинився. Голоси лунали голосно та близько. Сем озирнувся. Він піднявся просто на плаский дах третього, найвищого, рівня Вежі — відкритий простір шириною ярдів двадцять із низьким парапетом. Сходи закінчувалися невеликою склепінчастою кімнаткою, низькі двері якої виходили на схід і на захід. На сході Сем побачив широку і темну рівнину Мордору, а за нею — палаючу гору. З її глибоких безодень виривалися ріки вогню, такі бурхливі, що навіть на цій віддалі у багато миль заливали вершину Вежі червоними відблисками. На заході краєвид заступав цоколь високого шпиля, що стояв у глибині цього верхнього дворика та здіймав свій ріг над гребенем довколишніх гір. Світло блимало у вузькому вікні. Двері були кроків за десять від Сема, відчинені, але темні, й саме звідти, з пітьми, долинали голоси.

Спершу Сем не прислухався; він висунувся зі східних дверей і озирнувся. Відразу зрозумів, що тут була найжорстокіша бійня. Весь дворик застилали трупи орків, повідрубувані голови та кінцівки. Стояв сморід смерті. Нараз долинуло гарчання, відтак — удар, а за ними крик, і Сем шарпнувся назад у сховок. Розлючено говорив орк, і Сем відразу впізнав цей голос, різкий, грубий, холодний. То був Шаґрат, капітан Вежі.

— Не підеш, кажеш? Прокляття на тебе, Снаґо, боягузе! Якщо думаєш, що я поранений і з мене можна безпечно насміхатися, то помиляєшся. А йди-но сюди, я тобі очі повибиваю, як щойно Радбуґові. А коли прийдуть хлопці, я з тобою поквитаюся: кину тебе Шелобі.