Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Зараз темно, та ніч минула, — сказав Ґан. — Коли сходить Сонце, ми його відчуваємо, навіть якщо воно заховане. Зараз воно вже над східними горами. У небі починається день.

— Тоді мусимо виступати негайно, — сказав Еомер. — Хоча на допомогу Ґондору сьогодні ми не встигнемо.

Мері не став дослуховувати, а тихенько вислизнув і побіг готуватися до походу. То був останній привал перед битвою. Мері розумів, що мало хто вціліє у бою. Але він подумав про Піпіна та палаючий Мінас-Тіріт і так відігнав свій страх.

Той день минув спокійно, і жодних засідок ворога на шляху не виявилося. Дикуни розставили вздовж стежки обережних мисливців, аби жоден орк чи шпигун не помітив руху в горах. Чим ближче було до оточеного міста, тим густішою ставала пітьма, і колоною темних тіней здавалися люди та коні. Кожен загін супроводжував дикий лісовик; старий Ґан крокував поруч із королем. Спершу рухалися повільніше, ніж сподівалися, бо вершникам було важко пробиратися вкритими густим лісом хребтами від табору до Кам'яновізної долини, ведучи коней за вуздечки. Було далеко пополудні, коли передовий загін увійшов у сірі хащі за східним схилом Амон-Діну, в широку ущелину між гірськими хребтами, які розбігалися на схід і на захід. Через ущелину вниз збігала давно покинута дорога, до головного шляху від Міста в Анорієн, але впродовж багатьох поколінь вона заростала хащами й, урешті, зникла під опалим листям незчисленних літ. Однак зарості були останнім прикриттям вершників перед виходом на відкрите поле; адже далі пролягали дорога та рівнини Андуїну, а на сході та півдні схили були голі й скелясті, так наче зсудомлені гори збилися докупи і полізли вверх, бастіон на бастіон, згромадившись у могутні хребти й відроги Міндоллуїну.

Передовий загін зупинився, і, коли решта підтягнулася з Кам'яновізної долини, розбили табір під сірими деревами. Король скликав на нараду капітанів. Еомер запропонував вислати на дорогу розвідників, але старий Ґан похитав головою.

— Не варто відсилати конярів, — сказав він. — Дикуни вже побачили все, що можна побачити в такій темряві. Вони незабаром прийдуть і все мені розкажуть.

Зібралися капітани; а тоді з хащі, крадучись, вийшло ще кілька пукелів, таких схожих на старого Ґана, що Мері їх би не розрізнив. Вони заговорили до Ґана дивною гортанною мовою.

Нарешті Ґан обернувся до короля:

— Дикуни розказали. По-перше, будьте обережні! Усе ще багато людей у таборі за Діном, година ходу, — й він махнув рукою на захід до чорної вершини. — Та нікого не видно між нами і новими стінами кам'яного міста. А там багато. Стіни не вистоять: ґорґуни руйнують стіну земними блискавками та чорним залізом. Не бояться і довкола не озираються. Вони думають, що їхні друзі стережуть усі дороги! — При цьому у старого Ґана забулькотіло в горлі, — мабуть, він так сміявся.

— Гарні новини! — вигукнув Еомер. — Навіть у цих сутінках спалахує надія. Хитрощі нашого Ворога часом обертаються проти нього. Ця клята темрява нас і прикриє. І тепер, прагнучи зруйнувати Ґондор, аби не залишити каменя на камені, його орки звільнили мене від найбільшої перепони. Нас би надовго затримали під зовнішнюю стіною. А тепер ми її легко візьмемо… якщо дійдемо до неї.

— Ще раз дякую тобі, Ґан-бурі-Ґане, вожде лісу, — сказав Теоден. — І за провідників, і за добрі звістки. Хай вам щастить!

— Бийте ґорґунів! Убивайте орків! Слова не втішать дикунів, — відповів Ґан. — Розженіть темряву світлим залізом!

— Заради цього ми стільки проїхали, — сказав король, — і заради цього докладемо всіх зусиль. Та чи пощастить нам — буде видно завтра.

Ґан-бурі-Ґан присів і торкнувся землі гулястим чолом на знак прощання. І вже збирався піти, але раптом підвів голову, мов налякана тварина, що зачула незнайомий запах. Очі його блиснули.

— Вітер міняється! — крикнув він і вмить зник у пітьмі разом зі своїми родичами, й уже ніколи вершники Рогану не бачили їх.

Невдовзі далеко на сході знову глухо забили барабани. Та ніхто з роганців уже не боявся, що дикуни зрадливі, дивні та ворожі, хоча на перший погляд вони такими і здавалися.

— Провідники нам уже не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо з нами є вершники, котрі в мирні часи їздили до Мундбурґа. Я і сам їздив. Коли ми виїдемо на дорогу, вона заверне на південь, а звідти ще сім ліг до Пеленнорського муру. Узбіччя дороги там трав'янисті. На цьому відрізку ґондорські гінці, бувало, летіли щодуху. І ми проїдемо швидко та безшумно.

— Оскільки нас чекає жорстока битва і нам потрібні сили, — сказав Еомер, — я раджу зараз відпочити, а вирушити вночі — з таким розрахунком, аби вийти на поле бою на світанні або коли наш правитель подасть знак.

Король погодився з цим, і капітани розійшлися. Та Ельфгельм незабаром повернувся.

— З-за сірого лісу, володарю, — сказав він, — наші розвідники принесли звістки лише про двох людей, двох мертвих воїнів, і мертвих коней.