Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Ні, я не вийду, — сказав він. — Моє місце — біля мого сина. Може, він щось скаже перед смертю. А смерть його вже близько. Слухайте, кого хочете, хоч би й Сірого Дурня, хоча надія його не справдилася. Я залишаюся тут.

Отак Ґандалф перебрав на себе останню оборону Міста Ґондору. Де би він не з'являвся, люди міцнішали духом і страх перед крилатими тінями розвіювався. Невтомно крокував він від Цитаделі до Воріт, із півночі на південь уздовж стіни; а з ним ходив князь Дол-Амрота в осяйній кольчузі. Бо він і його лицарі трималися мужньо як справжні нащадки нуменорців. Ті, хто їх бачив, перешіптувалися:

— Видно, правду кажуть старі перекази: кров ельфів тече в тілі цього народу, адже колись, давним-давно, в тих краях жили нащадки Німродель!

І тоді, в сутінках, хтось та заспіває баладу про Німродель або ще якусь пісню, складену в Долині Андуїну в незапам'ятні часи.

Однак, коли вони відходили, тінь знову змикалася над людьми, і серця їхні хололи, і мужність Ґондору розвіювалася, мов порох. І так поволі похмурий день страхів переходив у темну ніч розпачу. У першому колі Міста лютували неприборкані пожежі, й захисники на зовнішній стіні у багатьох місцях були відрізані від решти. Проте найстійкіших, тих, хто не покинув їхніх постів, залишилося небагато; більшість давно відступила за другі ворота.

А тим часом через Ріку швидко проклали мости, й увесь день по них переправляли свіжі війська та спорядження. Нарешті опівночі ворог пішов на приступ. Перші тисячі перетнули траншеї вогню через залишені для них хитрі проходи. І підійшли вони на відстань стріли, не зважаючи на небезпеку, безладним натовпом. Однак насправді на стінах залишилося надто мало людей, аби завдати нападникам суттєвої шкоди, хоча вогні добре висвітлювали мішені для стрільців, славних своїм умінням на весь Ґондор. Тоді, переконавшись, що бойовий дух Міста надломлений, невидимий Вождь кинув головні сили на приступ. Поволі рушили крізь пітьму величезні облогові вежі, збудовані в Осґіліаті.

Знову прийшли гінці до палати у Білій Вежі, й Піпін впустив їх, бо вони дуже наполягали. Денетор поволі відвів очі від обличчя Фарамира і мовчки глянув на них.

— Перше коло Міста горить, володарю, — доповіли вони. — Якими будуть твої накази? Адже ти правитель і намісник. Не всі підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін, покидають пости.

— Чому? Чому ті дурні втікають? — сказав Денетор. — Краще згоріти відразу, ніж потім, бо згоріти нам судилося. Повертайтеся до вашого багаття! А я? Я піду до свого похоронного вогнища. Похоронного вогнища! Не буде гробниці для Денетора та його сина. Ніякої гробниці! Не судилося нам спочивати вічним сном. Ми згоримо, як варварські вожді давніх часів, іще до перших кораблів із Заходу. Захід програв. Повертайтесь у вогонь!

Гінці вийшли мовчки, не вклонившись.

А Денетор підвівся й відпустив гарячу руку Фарамира.

— Він горить, уже горить, — сумно сказав він. — Руйнується дім його душі. — Підійшовши до Піпіна, він подивився на нього згори вниз. — Прощавай! Прощавай, Переґріне, сину Паладіна! Недовгою була твоя служба і зараз наближається до кінця. Я відпускаю тебе трохи раніше. Іди й умирай так, як вважаєш за найкраще. І з ким забажаєш, навіть із тим другим, чия дурість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг і тоді йди. Прощавай!

— Я не буду прощатися з тобою, володарю мій, — сказав Піпін, опускаючись на коліна. А тоді раптом у ньому прокинувся гобіт, він випростався і глянув старому в очі. — З вашого дозволу, я піду, пане, — сказав він, — бо я справді дуже хочу побачити Ґандалфа. Та він не дурень; і я не стану думати про смерть, поки він іще сподівається. Але я також не вільний від слова та служби, поки ти живий. І якщо вони прийдуть до Цитаделі, я сподіваюся бути поруч із тобою і, можливо, заслужити даровану мені честь.

— Роби, як знаєш, пане дрібнолюдику, — відповів Денетор. — А моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг! — І обернувся до Фарамира.

Піпін вийшов і покликав слуг, і вони прийшли: шестеро придворних, високих і гарних; проте вони побоювалися почути наказ. Однак Денетор спокійним голосом звелів їм тепло вкрити Фарамира й підняти ложе. І взяли вони його на плечі, й винесли з палати. Рухалися вони поволі, щоби якомога менше турбувати хворого, і Денетор, спираючись на патерицю, йшов слідом; останнім вийшов Піпін.

Вони вийшли з Білої Вежі, мов на похороні, в темряву, під низькі хмари, освітлені знизу спалахами пожеж. Поволі перетнули великий двір і, за наказом Денетора, зупинилися біля Сухого Дерева.

Тут було тихо, хіба що знизу долинав галас битви, і чути було, як у темний басейн із мертвих гілок скрапує вода. І вони пройшли крізь ворота Цитаделі, й вартові подивилися їм услід здивовано і стривожено. Повернувши на захід, нарешті вийшли до дверей у задній стіні шостого кола. Їхня назва була Фен-Голлен, і відчинялися вони лише в час похорону, й тільки правитель Міста міг ходити туди, та ще охорона і обслуга з дому померлих. За дверима звивиста дорога спускалася до уступу під тінню Міндоллуїну, де стояли гробниці королів і намісників.

Біля дверей стояла невеличка сторожка, і звідти, з ліхтарем у руках, вийшов переляканий прибрамник. За наказом правителя, він відімкнув двері, й ті беззвучно відчинились; у нього забрали ліхтар і рушили далі вниз темною дорогою посеред стародавніх стін і багатоколонного поруччя, ледве освітленого хитливим променем ліхтаря. Відлунювали повільні кроки, а вони спускались усе нижче і нижче, аж поки не дійшли до вулиці Мовчання, Рат-Дінен, до блідих куполів, порожніх залів і статуй давно померлих людей; вступили вони до Склепу Намісників і опустили ношу на землю.

Піпін, стурбовано озирнувшись, побачив, що стоїть у великій склепінчастій залі, стіни якої мовби задрапіровані довгими тінями від невеличкого ліхтаря. І було невиразно видно ряди столів, витесаних із мармуру; і на кожному столі лежав небіжчик, руки складені на грудях, голови — на кам'яних подушках. Але один широкий стіл неподалік стояв порожній. На нього, за велінням Денетора, слуги переклали Фарамира, а поруч — батька, і вкрили їх одним покривалом, і тоді стали з похиленими головами, як плакальники біля гробу. Тоді Денетор мовив неголосно:

— Тут ми зачекаємо. Та бальзамувальників не кличте. Принесіть сухі дрова, обкладіть нас ними і полийте олією. І коли я звелю — кинете сюди смолоскип. Зробіть це, й ані пари з уст. Прощавайте!