Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— І ми довідалися, — сказав посланець, — що їх знову веде Чорний Вождь, і страх перед його появою вже поширився за Ріку.

Такими зловісними словами закінчився третій день, відколи Піпін прибув до Мінас-Тіріта. Мало хто пішов спати, бо невеликою була надія, що навіть Фарамир зможе довго втримувати броди.

Наступного дня, хоча темрява вже геть зчорніла й уже не гусла, вона все важче тиснула на серця, і страх не відпускав. Невдовзі надійшли погані новини. Ворог захопив переправу через Андуїн. Фарамир відступав до Пеленнорського муру, збираючи своїх людей на фортах; але сили ворога переважали його вдесятеро.

— Якщо він узагалі прорветься до Пеленнору, вороги підуть за ним по п'ятах, — сказав посланець. — Ворог заплатив за переправу, але не так дорого, як ми сподівалися. Вони все добре спланували. Тепер очевидно, що потайки, у Східному Осґіліаті, вони набудували велику кількість плотів і поромів. Кишіли в ріці, мов жуки. Та найстрашніше — це Чорний Вождь. Самі лише чутки про його появу сіють жах у серцях наймужніших. Його ж підлеглі тремтять перед ним, а за його наказом горло собі переріжуть.

— Тоді моє місце там, а не тут, — сказав Ґандалф і миттю від'їхав, срібним виблиском зникнувши з очей.

А Піпін усю ніч самотньо стояв на стіні та дивився на схід.

Щойно прозвучав ранковий дзвін, мов насмішка у щільній темряві, як ген удалині, за каламутними просторами, де здіймався Пеленнорський мур, Піпін помітив спалахи вогнів. Вартові голосно загукали, й усі воїни Міста стали до зброї. Червоні спалахи почастішали, й у важкому повітрі повільно розкочувався глухий гуркіт.

— Узяли мур! — кричали люди. — Проломлюють мур! Вони вже близько!

— Де ж Фарамир? — у розпачі вигукнув Береґонд. — Невже загинув?

Перші звістки привіз Ґандалф. Близько до полудня він з'явився з кількома вершниками, супроводжуючи валку возів. Там лежали поранені, всі ті, кого вдалося винести з бою біля фортів. Ґандалф одразу ж пішов до Денетора. Правитель Міста сидів у високій палаті на самому верху Білої Вежі, а поруч стояв Піпін; старий переводив погляд темних очей із каламутних північних вікон на південні, а потім на східні, ніби намагаючись пронизати пітьму, що кільцем оточила його. Найчастіше він дивився на північ і час від часу прислухався, неначе якесь стародавнє мистецтво було здатне донести до його вух стукіт копит із далеких рівнин.

— Фарамир повернувся? — запитав він.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Але коли я покидав його, він усе ще був живий. Він вирішив залишитися в ар'єргарді, щоби відступ Пеленнором не перетворився на втечу. Можливо, йому вдасться протриматися ще досить довго, хоча я в цьому сумніваюся. Супротивник його занадто сильний. Прийшов той, кого я боявся.

— Невже… сам Темний Володар? — скрикнув Піпін, від переляку забувши про своє місце.

Денетор гірко посміхнувся.

— Ні, поки що ні, пане Переґріне! Він з'явиться лише в годину тріумфу, коли буде здобуто перемогу. Як зброю він використовує інших. Так чинять усі великі володарі, якщо вони мудрі, пане дрібнолюдику. Інакше навіщо мені сидіти тут, у вежі, й думати, спостерігати, вичікувати і навіть жертвувати синами? Адже я не розучився володіти мечем.

Він устав і відкинув довгий чорний плащ, і виявилося, що був він у кольчузі та підперезаний довгим мечем із великим руків'ям і в чорно-срібних піхвах.

— Уже багато років я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, — сказав він, — аби з віком тіло не розніжилось і не втратило силу.

— Проте зараз твої зовнішні укріплення вже захопив у свої руки найстрашніший із усіх вождів Барад-дура, — мовив Ґандалф. — Король Анґмару давніх часів, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґулів, спис жаху в руці Саурона, тінь розпачу.

— Отож, Мітрандіре, ти маєш гідного супротивника, — сказав Денетор. — Мені вже давно відомо, хто головний капітан війська Темної Вежі. Оце все, з чим ти прийшов? Чи ти втік із поля бою, бо супротивник сильніший за тебе?

Піпін затремтів од страху, що Ґандалф раптом розгнівається, та його страх був даремний.