— Можливо, сильніший, — спокійно мовив Ґандалф. — Але час змагатися мені з ним іще не настав. І якщо вірити пророцтвам давнини, не від руки чоловіка він загине, і доля його прихована від Мудрих. Та і сам Вождь Відчаю поки що не з'явився. Він править згідно з мудрістю, про яку ти говорив, із відстані, женучи перед себе ошалілих рабів.
Ні, я радше прийшов охороняти поранених, котрих іще можна вилікувати; бо в Раммасі багато широких проломів, і невдовзі моргульське військо рине через них у багатьох місцях. Саме це я і хотів сказати. Невдовзі битва переміститься на поля. Треба приготуватися до вилазки. Нехай це будуть кіннотники. На них наша остання надія, бо лише в одному поступається нам ворог: у нього мало вершників.
— І в нас їх мало. Поява роганців була би дуже доречна, — сказав Денетор.
— Але першими сюди прийдуть інші гості, — сказав Ґандалф. — Утікачі з Каїр-Андросу вже тут. Острів захоплений. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами і насувається з північного сходу.
— Тобі часто дорікають, Мітрандіре, що ти любиш приносити погані новини, — сказав Денетор. — Але для мене це вже не новини: ще вчора ввечері мені все було відомо. А щодо вилазки, то я про неї теж думав. Ходімо донизу.
Минав час. Незабаром зі стіни побачили відступ передових загонів. Спершу з'явилися безладні групки змучених і здебільшого поранених солдатів; деякі бігли так, ніби за ними гналися. На сході зайнялися далекі вогні, і здавалося, що місцями вони повзли по рівнині. Палали будинки та комори. Потім потекли річки червоного полум'я, звиваючись у пітьмі, сходячись до лінії широкої дороги, що вела від міських воріт до Осґіліата.
— Ворог, — шепотіли люди. — Мури взято. Ось вони лізуть через проломи! Здається, несуть смолоскипи. Де ж наші?
Надходив вечір, і було так темно, що навіть найзіркіші на Цитаделі мало що могли вгледіти на полях, хіба те, що пожежі множились і річки вогню видовжувались і текли все швидше. Урешті-решт, десь за милю від Міста з темряви з'явився впорядкований загін воїнів, що йшов, а не біг, тримаючи стрій.
Спостерігачі затамували подих.
— Це точно Фарамир! — говорили вони. — Йому коряться і люди, і коні. Вони дійдуть.
Відступаючим залишалося пройти ще зо чверть милі. З пітьми вискочив невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар'єргарду. Вони розвернулись і знову кинулися назустріч вогняним річкам. Тоді раптом звідти долинули дикі вигуки. То летіла ворожа кіннота. Вогняні річки злились у єдиний потік, ряд за рядом сунули орки зі смолоскипами, дикі південці під червоними прапорами, різко викрикуючи, переганяючи, оточуючи відступаючих. І з пронизливим виттям із темного неба кинулися крилаті тіні, Назґули, які прилетіли вбивати.
Відступ перетворився на безладну втечу. Люди кинулись урозтіч, розбігалися мов навіжені, кидали зброю, волали зі страху, падали на землю.
І тоді з Цитаделі пролунала сурма, і Денетор нарешті вислав своїх кіннотників. У затінку Воріт, під стінами, чекали вони на його сигнал: усі верхівці, що назбирались у Місті. Суцільною лавою кинулися вони вперед і помчали навскач, і з бойовим кличем кинулися на ворога. І зі стін пролунав клич у відповідь, бо попереду летіли лицарі Дол-Амрота на чолі з їхнім князем і з блакитним стягом над ними.
— Амрот за Ґондор! Амрот за Фарамира!
Бурею налетіли вони на обидва фланги ворога; та один вершник випередив усіх, швидкий, мов степовий вітер, — Тінебор ніс його, осяйного, у білих шатах, і блискавка била з піднятої руки.
Назґули завили й відлетіли на схід, бо їхній Вождь іще не з'явився, щоби кинути виклик білому полум'ю його супротивника. Війська Морґулу, налаштовані на легку здобич, захоплені зненацька, розсипалися, мов іскри на вітрі. Ґондорці обернулися з переможним кличем і вдарили на ворога. Мисливці перетворилися на дичину, відступ — на наступ. Поле вкрили порубані орки та люди, їдкий дим піднявся з кинутих на землю смолоскипів. Кіннота летіла далі.
Але Денетор не дозволив їй від'їжджати задалеко. Хоча ворога зупинили та відкинули, зі сходу насувалися величезні війська. Знову заграла сурма, відкликаючи вилазку. Кіннота Ґондору зупинилася. Під її прикриттям відступаючі вишикувались і спокійно повернулися до Воріт. Вони гордо вступили до Міста, і з гордістю дивилися на них городяни, і вітали їх, але серця їхні стискалися від суму. Бо загони помітно поріділи. Фарамир утратив третину воїнів. А де ж він сам?
Він прибув останнім. В'їхали його люди. Повернулися лицарі-верхівці, а за ними — стяг Дол-Амрота і сам князь. І на коні поперед себе він тримав на руках тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.
— Фарамир! Фарамир! — закричали люди на вулицях, ридаючи. Та він мовчав, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі й далі — до батька. Шарпнувшись убік від атаки Білого Вершника, Назґул устиг кинути смертоносний дротик, і Фарамир, який бився з велетом-гарадримом, повалився на землю. Тільки натиск вершників Дол-Амрота врятував його від червоних мечів південців, котрі порубали би його, безборонного.
Князь Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі і сказав:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перстенів» автора Толкін Дж. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ“ на сторінці 38. Приємного читання.