Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

І він розтанув у темряві. Мері не дуже сподобалася розмова про дикунів і отруєні дротики: він і без того потерпав од переляку. Чекання стало нестерпним. Йому закортіло дізнатися, що відбувається. Він піднявся і тихенько пішов навздогін за останнім ліхтарем, що ховався між деревами.

Урешті-решт, він вийшов на галявину, де під великим деревом стояв намет короля. Прикритий угорі ліхтар звисав із гілки й відкидав коло тьмяного світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними навпочіпки — дивний чоловік, гулястий, як вивітрений камінь, і волосся його рідкої бороди звисало з важкого підборіддя, мов сухий мох. Був він коротконогий і товсторукий, череватий і присадкуватий, одягнутий лише у спідницю з трави. Мері здалося, що десь він його бачив, і раптом у пам'яті зринули Пукелі з Гірського Скиту. Ось тут ожила одна з тих старих фігур, а може, це з'явився нащадок прадавніх істот, котрих зображували давно забуті різьбярі минувшини.

Коли Мері підкрався ближче, всі мовчали. Та потім дикун почав говорити, неначе відповідаючи на запитання. Голос його був низький і гортанний, але говорив він, на подив Мері, загальною мовою, хоча затинаючись і вставляючи якісь чудні слова.

— Ні, батьку конярів, — казав він, — ми не воїни. Тільки мисливці. Убиваємо ґорґунів у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидиш ґорґунів. Тому допоможемо. Дикий народ далеко чує, далеко бачить, знає всі стежки. Дикий народ тут живе давно, ще до будинків із каменю, ще до того, як високі люди вийшли з води.

— Але нам потрібна допомога у бою, — сказав Еомер. — Як ви можете допомогти?

— Приносити звістки, — сказав дикун. — Ми дивимося з вершин, ми лазимо на високі гори і дивимось униз. Місто з каменю оточене. Вогонь горить довкола, а тепер і всередині. Хочеш піти туди? Тоді треба поспішати. Але ґорґуни та люди здалеку, — він махнув короткою вузлуватою рукою на схід, — сидять на дорозі. Дуже багато, більше ніж конярів.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Пласке обличчя старого та його темні очі не змінили виразу, але образа прозвучала в понурому голосі:

— Дикі люди — дикі, вільні, але не діти. Я — великий вождь, Ґанбурі-Ґан. Я рахую різні речі: зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих — більше. Велика битва, а хто переможе? І набагато більше ходить довкола стін міста з каменю.

— На жаль, говорить він мудро, — сказав Теоден. — І наші розвідники доповіли, що дорогу перегородили ровами і нашпигували кілками. Ми не зможемо змести їх раптовою навалою.

— Та все ж мусимо поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Дайте Ґан-бурі-Ґану закінчити! — сказав дикун. — Він знає багато доріг. Він поведе вас дорогою, де немає ровів, де ґорґуни не ходять, тільки дикі люди та звірі. Багато стежок проклали, коли люди з кам'яних міст були сильніші. Вони розрізали гори, як мисливці розрізають м'ясо звірів. Дикуни думали, що вони їдять каміння. Вони їздили через Друадан до Ріммону великими возами. Тепер не їздять. Про дорогу забули, але тільки не дикуни. Через гору та за гору веде вона під травою і лісом, там за Ріммоном і до Діну, і знову до дороги конярів. Дикуни покажуть вам дорогу. Тоді ви уб'єте ґорґунів і розженете погану темряву світлим залізом, і дикуни будуть спати спокійно в дикому лісі.

Король переговорив із Еомером роганською мовою. Нарешті Теоден звернувся до Ґан-бурі-Ґана:

— Ми приймаємо твою пропозицію. Ми залишимо позаду великі сили ворога, та що з того? Якщо кам'яне місто впаде, нам не буде вороття. Якщо вистоїть — військо орків буде відрізане. Допоможи нам, Ґан-бурі-Ґане, і ми пообіцяємо тобі щедру винагороду та дружбу Рогану на вічні часи.

— Мертві — не друзі для живих і дарунків їм не дають, — відповів дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді залишіть диких людей у спокої та ніколи не полюйте на них у лісі, як на звірів. Ґан-бурі-Ґан не поведе вас у пастку. Він сам піде з батьком конярів, і якщо заведе не туди, вб'єте його.

— Хай буде так! — відповів Теоден.

— А коли ми вийдемо на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, і я не сумніваюся, що шлях вузький.

— Дикуни ходять швидко, — сказав Ґан. — А он там, по Кам'яновізній долині, можна їхати по четверо в ряд, — і він махнув рукою на південь, — але шлях вузький на початку й у кінці. Дикуни перейдуть звідси до Діну від світанку до полудня.

— Отже, передові дійдуть щонайменше за сім годин, — сказав Еомер, — а всі решта — годин за десять. Можливі непередбачувані затримки, і якщо наш загін розтягнеться, багато часу піде на шикування, коли вийдемо з гір. Котра зараз година?

— Хтозна, — сказав Теоден. — Зараз суцільна ніч.