Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— «Якби я»! «Якби ти»! Оті «якби» — порожні слова. Ця річ зникла в Тіні, й лише час покаже, що призначено їй і нам. Чекати вже не довго. А поки що нехай кожен, хто як уміє, бореться зі спільним Ворогом і, доки може, зберігає надію; а коли надія згине — нехай не забракне мужності померти вільними.

Він повернувся до Фарамира:

— Що скажеш про гарнізон в Осґіліаті?

— Він замалий, — сказав Фарамир. — Як я вже сказав, я вислав для підкріплення загін із Ітілієну.

— Як на мене, цього не досить, — сказав Денетор. — Бо саме туди вцілить перший удар. Там потрібен досвідчений капітан.

— Там і в багатьох інших місцях, — сказав Фарамир і зітхнув. — Як шкода, що нема брата, котрого я також любив! — Він підвівся. — Ти дозволиш мені піти, батьку? — І, похитнувшись, він оперся на батьківське крісло.

— Бачу, ти втомився, — сказав Денетор. — Їхав ти швидко і довго, і, казали мені, під тінню крилатого зла.

— Не будемо говорити про це! — сказав Фарамир.

— Гаразд, — сказав Денетор. — Іди відпочивай, поки є час. Завтра буде ще скрутніше.

Покинувши покої правителя Міста, всі пішли відпочивати, доки був час. Надворі вже стояла чорна беззоряна ніч, коли Ґандалф і Піпін, який ніс невеликий смолоскип, пішли до свого помешкання. Почали говорити, лише коли опинилися за зачиненими дверима. Тут Піпін схопив Ґандалфа за руку:

— Скажи, чи є надія? Я про Фродо, ну, чи передовсім про Фродо.

Ґандалф поклав руку на голову Піпіна.

— Особливої надії не було ніколи, — відповів він. — Сподівання дурня, як мені сказали. І коли я почув про Кіріт-Унґол… — Він раптом замовк і підійшов до вікна, ніби бажаючи простромити поглядом ніч на сході. — Кіріт-Унґол! — пробурмотів він. — Навіщо вони пішли туди, хотів би я знати? — Він обернувся. — Щойно я промовив це слово, Піпіне, як мене пройняло морозом. Але все-таки я вірю, що новини Фарамира дають якусь надію. Адже очевидно, що Ворог розпочав війну, коли Фродо ще був на свободі. Тож тепер упродовж багатьох днів він обертатиме своїм оком на всі боки, поза межами його володінь. Однак, Піпіне, я здалеку відчуваю його тривогу та поспіх. Щось його стурбувало.

Ґандалф задумався.

— Можливо, — пробурмотів він. — Можливо, навіть твоя дурість допомогла, хлопчику. Дай подумати: днів п'ять тому він з'ясував, що ми розгромили Сарумана і забрали Камінь. Ну, і що з того? Без відома Ворога ним сильно не покористуєшся. Ага! Араґорн? Надходить його час. І він сильний і стійкий, Піпіне; сміливий, цілеспрямований, здатний сам приймати рішення й у разі потреби йти на великий ризик. Так, цілком можливо. Напевно, він зазирнув у Камінь і показав себе Ворогові, кинувши йому виклик, — саме з цією метою. Цікаво. Ну, та ми не дізнаємося, правда це чи ні, доки не прибудуть роганські вершники, тільки би не запізно. Нас чекають жахливі дні. Ходімо спати, поки є час!

— Але… — почав Піпін.

— Але що? Сьогодні дозволяю тільки одне «але».

— Ґолум. Як вони могли піти з ним, навіть вибрати його за провідника? І я зрозумів, що Фарамирові, так само як і тобі, не подобається те місце, куди Ґолум повів їх. Чому?

— Цього я тобі зараз не скажу. Однак я давно передчував, що Фродо та Ґолум обов'язково зустрінуться. На добро чи на зло. Та про Кіріт-Унґол сьогодні я говорити не буду. Зради, зради я боюся; зради цього жалюгідного створіння. Але так мусить бути. Не забуваймо, що зрадник може підвести самого себе і мимоволі зробити добре діло. Таке інколи трапляється. На добраніч!

Наступний день почався зі світанку, який виглядав мов бурі сутінки, і ґондорці, обнадіяні було поверненням Фарамира, знову занепали духом. Крилаті Тіні не з'являлися, та кілька разів високо над містом лунав невиразний крик, і, почувши його, одні завмирали від жаху, а інші, менш сміливі, плакали з переляку.