Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Якщо кілька порядних подорожніх — то не зашкодить, — сказав він. — Але забіяк і волоцюг із нас уже досить. І не хочемо ми сторонніх ані у Брі, ні в околицях. Воліємо жити самі. Я не хочу тут цілого натовпу чужинців: тут вони отаборяться, там поселяться, ліси наші повикорчовують…

— Ніхто не буде вам заважати, Барлімане, — сказав Ґандалф. — Тут досить земель для поселень між Ізеном і Сірим Потоком або вздовж узбережжя на південь від Брендівинної, а найближчі новобудови будуть за кілька днів їзди від Брі. Багато людей колись жило на півночі, за сотні, а то й більше миль звідси, де закінчується Зелений Шлях: на Північних Схилах чи над озером Вечоровим.

— На півночі, за Канавою Мерців? — іще недовірливіше спитав Кремена. — Кажуть, там живуть самі привиди. Лише розбійники ходять туди.

— Але туди мандрують і слідопити, — сказав Ґандалф. — Канава Мерців, кажеш? Так це місце називають віддавна; та його справжня назва, Барлімане, — Форност-Ераїн, Королівський Сівер. І незабаром король повернеться туди, і тоді через Брі проїде розкішне товариство.

— Ну, це вже звучить обнадійливіше, — сказав Кремена. — Та і справи, напевно, підуть краще. Якщо він не зачіпатиме Брі.

— Не чіпатиме, — запевнив Ґандалф. — Він знає та любить ваш край.

— Справді? — здивувався Кремена. — Не втямлю, чого би то він мав нас любити. Сидить собі десь на троні у величезному замку за сотні миль звідси і вино попиває зі золотого келиха. Що йому до «Поні» чи до кухля пива? Хоча пиво моє добре, Ґандалфе. Навіть краще, ніж було, коли ти минулої осені заходив і так гарно похвалив його. Ото вже була втіха у тяжкі часи!

— Ах! — вигукнув Сем. — Але він казав, що пиво в тебе завжди добре.

— Він казав?

— Звісно, що казав. Адже він Бурлака. Чи до тебе ще не дійшло?

Нарешті дійшло, і на обличчі Кремени відбилося невимовне здивування. Очі на його широкому обличчі округлилися, рот роззявився, й він хапнув повітря.

— Бурлака! — видихнув він, коли до нього повернувся дар мови. — На троні, в короні та зі золотим келихом! Ну, і що ж тепер буде?

— Кращі часи, принаймні для Брі, — сказав Ґандалф.

— Будемо сподіватися, що і справді, — сказав Кремена. — Ну, давно я вже ні з ким так не розмовляв. І зізнаюся, віднині я спатиму спокійно та з легким серцем. Тепер є про що подумати, але я відкладу це на завтра. Я піду спати, і ви, мабуть, теж радо відпочинете. Гей, Нобе! — покликав він, прочинивши двері. — Нобе, телепню! Ноб! — сказав він сам до себе і стукнув себе по лобі. — Про що це мені нагадує?

— Може, знову лист якийсь забули віддати, пане Кремено? — підказав Мері.

— Ну, годі, добродію Брендіцапе, не нагадуйте мені про це! Ви збили мене з думки. На чому я зупинився? Ноб, стайня… Ага! Саме воно. У мене тут є дещо ваше. Пригадуєте Біла Папорота і крадіжку коней? Ви купили його поні, й маленький зараз тут. Сам повернувся, справді. А де він блукав — це вже вам краще знати. Кудлатий був, як бездомний пес, і худий, як драбина, проте живий. Ноб його доглядав.

— Що? Мій Біл? — скрикнув Сем. — Ну, я все-таки щасливець, хай там дідусь говорить, що хоче. Ще одне бажання здійснилося! Де ж він?

Сем не пішов спати, доки не провідав Біла в його стійлі.

Мандрівники затримались у Брі на весь день, а ввечері пан Кремена вже не міг поскаржитися на справи. Цікавість перемогла всі страхи, й у заїзді зібрався цілий натовп. Гобіти з чемності відвідали загальну залу та відповіли на безліч запитань. А що народ у Брі має добру пам'ять, то Фродо безліч разів запитали, чи написав він книгу.

— Ще ні, — відповідав він. — Зараз їду додому й упорядкую всі нотатки.