Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— На жаль, є рани, яких не вилікувати.

— Боюся, що моя саме така. Для мене насправді нема ліку. Хоч я і доберуся до Ширу, та він буде не такий, як раніше; бо я буду інший. Мене вразили кинджал, жало, зуби та важкий тягар. Де я знайду спочинок?

Ґандалф промовчав.

Надвечір наступного дня біль і неспокій минули і Фродо знову розвеселився, мовби зовсім забув про чорноту попереднього дня. Дні швидко спливали; їхали спокійно та неквапливо, надовго зупиняючись у гарних лісах, де осіннє сонце м'яко освітлювало жовто-багряне листя. Незабаром під'їхали до Грозової; вечоріло, і темна тінь від гори лягла на дорогу. Фродо попросив їх пришвидшити ходу, а сам не дивився на гору, а проскакав крізь тінь, схиливши голову та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, поривчастий і холодний вітер зі заходу приніс дощ, і жовте листя закрутилось у повітрі, мов зграя пташок. У Чет-лісі дерева вже були майже голі, а велика завіса дощу закривала пагорб Брі.

Отак вітряного та дощового вечора наприкінці жовтня п'ятеро мандрівників крутою дорогою виїхали до Південних воріт Брі. Ворота були міцно замкнені; дощ шмагав обличчя, в темному небі летіли низькі хмари, і серця їхні стиснулися, бо не такого прийому вони чекали.

Довго кричали та стукали, аж нарешті з'явився брамник, і вони побачили, що в руці у нього товста ломака. Він дивився злякано та недовірливо, але коли впізнав Ґандалфа, а в його супутниках — гобітів, хоча й у дивному вбранні, то прояснів і привітав їх.

— Заїжджайте! — сказав він, відчиняючи ворота. — Новинами би перекинутися, та не будемо стояти тут, на дощі й холоді, — погода собача. Та старий Барлі радо прийме вас у «Поні», й там почуєте, все що треба.

— А ти зайдеш потім і дізнаєшся про все, навіть про те, чого не казали? — усміхнувся Ґандалф. — А як поживає Гарі?

Брамник насупився:

— Нема його. Та краще питай у Барлімана. Доброго вечора!

— Доброго вечора і вам! — відгукнулися вони та в'їхали у ворота. Крізь живопліт уздовж вулиці виднівся довгий і низький будинок, нещодавно збудований, звідти вийшло кілька людей і вирячилося на них із-за огорожі. Коли порівнялися зі садибою Біла Папорота, то помітили, що огорожа тут уся позаростала, а вікна позабивані.

— Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? — сказав Піпін.

— Не маю такої надії, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але цікаво, що трапилося з тим бідолашним поні. Я часто про нього згадував, і про вовків, і таке інше.

Нарешті під'їхали до «Брикливого поні», й тут, принаймні зовні, все виглядало, як завжди, і нижні вікна світилися з-за червоних фіранок. Вони смикнули за дзвінок, прибіг Ноб, прочинив двері та визирнув у шпаринку; і коли побачив їх під ліхтарем, здивовано скрикнув.

— Пане Кремено! Хазяїне! — кричав він. — Вони повернулись!

— Ах так? — почувся голос Кремени. — Зараз я їм покажу.

І він вибіг із будинку з ломакою в руці. Але побачивши, хто такі «вони», він остовпів, і грізну гримасу на його лиці змінило радісне здивування.

— Нобе, дурню ти шерстолапий! — крикнув він. — Не знаєш, як називати старих друзів? Чого мене так лякаєш, та ще й у такі часи! Ну-ну! І звідки ви взялися? Я і не сподівався вас коли-небудь зустріти, чесно: пішли з Бурлакою в Дикий Край, а за вами — Чорні Вершники. Та я дуже радий вас бачити, а найбільше — Ґандалфа. Заходьте, заходьте! Кімнати вам ті самі? Вони вільні. Не буду від вас приховувати: нині в мене більшість кімнат не зайнята, самі побачите. Зараз щось приготуємо на вечерю, — спробую якнайшвидше; тільки-от служників мені бракує. Гей, Нобе, незграбо! Скажи Бобові… Ох, забув, Боба нема: тепер він іще ввечері йде до своїх. Ну, відведи всіх поні до стайні, Нобе! А ти, Ґандалфе, поставиш свого коня сам, добре? Гарний кінь, — я ще тоді, як перший раз побачив його, це казав. Ну, заходьте! Будьте як удома!

Пан Кремена неначе і не змінив манеру розмови і далі так само метушився. Однак майже нікого в заїзді не було, стояла тиша; зі загальної зали долинало тихе бурмотіння двох-трьох голосів. І зблизька, у світлі двох свічок, які хазяїн запалив і ніс перед собою, його обличчя виглядало надто зморшкуватим і доволі втомленим.

Він провів їх до вітальні, де вони рік тому відбули незвичайну ніч; вони пройшли за ним, трохи стривожені, бо видно було, що під удаваною бадьорістю Барлімана ховався якийсь клопіт. Справи йшли не так, як раніше. Та вони поки що мовчали і чекали, що буде далі.