Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Веди нас, правителю! — вигукнув Кеорл. — І пробач мені! Я думав…

— Ти думав, я залишився в Медусельді, зігнутий, як старе дерево під снігом. Так воно і було, коли ти вирушав на війну. Та західний вітер струсив гілля, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! І вперед — на допомогу Еркенбрандові!

Тим часом Ґандалф, під'їхавши трохи вперед, вдивлявся на північ, у бік Ізенґарда, та на захід. Потім повернувся назад.

— Вирушай, Теодене! — порадив він. — Іди до Гельмового Яру! Не ходи до Ізенських Бродів і не затримуйся на рівнині! А я покину вас ненадовго. Тінебор віднесе мене в пильній справі. — Повернувшись до Араґорна, Еомера й усього почту Теодена, він вигукнув:

— Бережіть правителя Марки до мого повернення! Чекайте мене біля Гельмових Воріт! До побачення!

Він шепнув щось на вухо Тінебору — і, мов стріла з лука, рвонув уперед великий кінь. Він щез умить: спалахом світла при заході сонця, вітром над травою, тінню, що промайнула і зникла з очей. Сніжногривий захропів і став дибки, готовий бігти слідом; але того міг би наздогнати хіба що прудкокрилий птах.

— Що це означає? — запитав Гаму один із охоронців.

— Те, що Ґандалф Сірий дуже поспішає, — відповів Гама. — Він завжди зникає і приходить несподівано.

— Був би тут Червослов — той би легко все пояснив, — кинув інший охоронець.

— Напевно, — відповів Гама. — Та я краще зачекаю на Ґандалфа.

— Аби тільки не довелося чекати задовго!

Загін звернув із дороги до Ізенських Бродів і попрямував на південь. Настала ніч, а вершники все мчали. Гори наблизились, але в пітьмі високі шпилі Тризуба були ледве помітні. Через кілька миль збоку від Західного Фолду лежала широка зелена долина, а від неї збігала углиб гір вузька ущелина. Місцеві мешканці називали її Гельмовим Яром, за іменем героя стародавніх війн, котрий колись переховувався там. Ущелина огинала Тризуб із півночі й, чимдалі вужча, закінчувалася між височенними прямовисними скелями, які здіймалися обабіч могутніми вежами, затуляючи сонце.

Біля Гельмових Воріт перед входом до Яру від північної кручі відходило скелясте ребро. На ньому височіли стародавні кам'яні мури, а за ними стояла висока башта. Розказували, що в давні часи слави Ґондору морські королі збудували цю твердиню руками велетнів. Називалася вона Горнбурґ, бо коли на башті грала сурма, її звук відлунював у Яру, мовби з гірських печер виходили армії давно забутих днів. Люди давнини також збудували від Горнбурґа до південної кручі мур, загородивши вхід до ущелини. З-під муру широким водостоком плив струмок. Він огинав підніжжя фортеці, а далі по глибокому жолобу збігав широким зеленим клином, що полого опускався від Гельмових Воріт до Гельмового Рову, а звідти — в долину і до Західного Фолду. Тут, у Горнбурзі біля Гельмових Воріт, оселився Еркенбранд, правитель Західного Фолду на кордонах Марки. Коли часи потемніли перед загрозою війни, Еркенбранд, навчений досвідом, полагодив мур і зміцнив твердиню.

Вершники ще не доїхали до гирла ущелини, коли розвідники, котрі вирушали вперед, загукали і засурмили. У темряві засвистіли стріли. Один із розвідників негайно повернувся і доповів, що долиною нипають вовки та що банди орків і диких горців поспішають на південь від Ізенських Бродів і, здається, сунуть до Гельмового Яру.

— Ми виявили, що багато наших полягло при відступі, — сказав розвідник. — І ще ми зустріли окремі загони, які блукають степом без ватажків. Ніхто не знає, що з Еркенбрандом. Імовірно, що його наздоженуть іще до Гельмових Воріт, якщо він уже не загинув.

— А хтось бачив Ґандалфа? — спитав Теоден.

— Так, правителю. Бачили вершника у білому вбранні, котрий мчав степами, як вихор понад травами. Думали, що то — Саруман. Кажуть, надвечір він подався до Ізенґарда. А ще кажуть, що раніше бачили Червослова, який ішов на північ разом із орками.

— Скрутно ж йому доведеться, якщо його зустріне Ґандалф, — сказав Теоден. — Що ж, тепер мене покинули обидва радники, і старий, і новий. Але іншого вибору в нас нема — тільки йти вперед, як радив Ґандалф, до Гельмових Воріт, є там Еркенбранд чи ні. Чи відомо, який загін ворога вийшов із півночі?

— Дуже великий, — відповів розвідник. — Звісно, коли втікаєш, то ворог в очах двоїться, та я говорив зі сміливцями і не маю сумніву, що сили ворога у багато разів перевищують наші.

— Отже, треба поспішати, — сказав Еомер. — Будемо пробиватися крізь лави ворога, що стоїть між нами та фортецею. У Гельмовому Ярі є печери, в яких можуть переховуватися сотні людей, а звідти потаємні ходи ведуть до гір.