Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть,

Ми йдемо, йдемо на війну — розбити кам'яну стіну;

Вогнем палким горять гілки, з мечем вогню йдем на війну!

На землю тьми, як фатум, ми під барабан ідем у тан;

На Ізенґард ідем у тан! Фатальний тан, фатальний тан!

Отак вони співали, крокуючи на південь.

Бреґалад із сяйливими очима став у ряд поруч із Фанґорном. Старий ент знову посадив гобітів собі на плечі, й так вони рухалися, гордо задерши носи, на чолі співочого товариства, і серця їхні радісно тріпотіли. Хоча вони й очікували якоїсь події, все одно їх вразила та переміна, що сталася з ентами. Вона була мов раптовий прорив повені, довго стримуваної греблею.

— Зрештою, енти швидко прийняли рішення, правда? — наважився запитати Піпін, коли спів тимчасово змовк і було чути лише плескання долонь і тупотіння ніг.

— Швидко? — перепитав Древлен. — Гумм! Так, справді. Швидше, ніж я сподівався. Багато століть я не бачив їх такими збудженими. Ми, енти, нелюбимо, коли нас будять; і ми ніколи не піднімаємося, хіба тільки нашим деревам і нам самим загрожує велика небезпека. Такого у Фанґорні не бувало від часу війни Саурона з людьми з-за Моря. Це справа рук орків, безцільно вирубують ліс — рарум — навіть не задля вогнищ, це вони нас розлютили; і ще зрада сусіда, котрий мав би нам допомагати. Адже чарівники мають більше знати, вони справді найбільше знають. Для такої зради заслабке навіть найганебніше прокляття чи то в ельфійській, чи в ентській, чи в будь-якій людській мові. Геть Сарумана!

— І ви справді розіб'єте стіни Ізенґарда? — запитав Мері.

— Гм, гм, ну, знаєш, можемо! Ви, мабуть, не знаєте, які ми сильні. Ви чули про тролів? Вони надзвичайно сильні. Але тролі — це лише підробка під ентів, яку створив Ворог у часи Великої Темряви, так само як орки — підробка під ельфів. Ми сильніші за тролів. Ми — кості Землі. Ми вміємо трощити скелі, так як трощить їх коріння дерев, тільки швидше, значно швидше, якщо ми розлючені! Якщо нас не зрубають, не спалять чи не зачаклують, то ми рознесемо Ізенґард на друзки і розтрощимо мури на каменюччя!

— Але ж Саруман спробує вас зупинити, хіба ні?

— Гм, ах, так, так воно і є. Я не забув про це. Насправді я довго про це думав. Але розумієте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі розлючені і прагнуть лише одного — зруйнувати Ізенґард. Але дуже швидко вони почнуть думати; трішки охолонуть, коли настане час пити вечірній келих. О, які ж ми будемо тоді спраглі! А зараз нехай крокують і співають! Попереду довгий шлях, і буде час усе обміркувати. Головне — почати.

Древлен крокував і співав разом із усіма. Та незабаром голос його стишився до шепоту, а потім зовсім замовк. Піпін помітив, як наморщилося його старе чоло. Нарешті він підвів очі, й Піпін побачив сумний погляд, сумний, але не нещасний. Очі його світилися, мовби зелене полум'я занурилось у глибокі криниці його думки.

— Звичайно, друзі мої, може бути таке, — промовив він поволі, — може бути, що ми йдемо назустріч своїй загибелі — останній похід ентів. Але якби ми не виходили з дому й нічого не робили, наша доля все одно наздогнала би нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ми і вирушили. Це не було поспішне рішення. Тепер принаймні останній похід ентів вартує доброї пісні. Ах, — зітхнув він, — може хоч іншим допоможемо, перед тим як загинемо. Проте я би хотів, аби справдилися пісні про наших дружин. Я би дуже хотів знову побачити мою Фімбретіль. Але пісні, як і дерева, приносять плоди лише у свій час, — інколи ж вони в'януть передчасно.

Енти крокували дуже швидко. Вони зійшли довгим косогором на південь, а потім стали підніматись усе вгору та вгору, на високий західний хребет. Ліс відступив, і вони вийшли до розкиданих купок беріз, а потім — на лисі схили, де росло кілька слабеньких сосен. Сонце сховалося затемним кряжем. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів стало більше — або відбувалося щось дивне. Там, де мали бути сірі голі схили, які вони щойно перетнули, він побачив ліс дерев. Але вони рухалися! Невже дерева Фанґорну прокинулись і весь ліс піднявся й через гори попрямував на війну? Піпін протер очі, гадаючи, що його обманюють сон чи сутінки; та великі сірі обриси невпинно рухались уперед. Шуміло, як вітер у густому гіллі. Енти піднялися до гребеня хребта, й усі співи припинилися. Настала ніч, і запала тиша, — тільки тремтіла земля під ногами ентів і шелестіло листя, мов легкий шепіт листопаду. Нарешті вони вибралися на вершину і змогли подивитись у темне провалля — велику розколину за останніми відрогами гір, Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч лежить над Ізенґардом, — мовив Древлен.

V. Білий вершник

— Я промерз до кісток, — поскаржився Ґімлі, розтираючи руки і притупуючи ногами.