Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

ОБОЄ:

Ми разом будемо іти — на Захід наша путь,

І у далекому краю наші серця спічнуть.

Пісня закінчилась.

— Отака пісня, — сказав Древлен. — Звичайно, ельфійська — легка, коротка, закінчилася, ледве почавшись. Як на мене, доволі гарна. Та енти могли би заспівати довшу, якби мали час! Але зараз я встану і трохи посплю. Ви де станете?

— Ми зазвичай спимо лежачи, — сказав Мері. — Нам добре тут, де ми є.

— Спите лежачи! — здивувався Древлен. — Ах, звісно… Гм, гумм… Я й забув: ця пісня нагадала мені давні часи; навіть здалося, що я розмовляю з молодими ентами. Ну що ж, лягайте в ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і поскручувалися калачиками на м'якій траві — свіжій, духмяній і теплій. Світіння та мерехтіння дерев пригасло; але у просвіті арки видно було Древлена, який стояв завмерши, з піднятими догори руками. Яскраві зірки з'явилися на небі й освітлювали воду, що спадала на його пальці та голову і сотнею сріблистих бризок скрапувала до його ніг. Під тихий плюскіт крапель гобіти поснули.

Коли вони прокинулися, холодне сонце вже зазирало під склепіння. Високо в небі східний вітер гнав розірвані хмари. Древлена не було видно ніде; та коли Мері й Піпін вийшли помитись у басейні під аркою, до них долинуло його мугикання та наспівування, і Древлен з'явився на стежці між деревами.

— Гм, гумм… Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загудів він, помітивши гобітів. — Довго ж ви спали. А я сьогодні вже прогулявся на кілька сотень кроків. Зараз поп'ємо і рушимо на Ентське Віче.

Він наповнив два келихи з кам'яного глека — цього разу з іншого. Смак напою був не такий, як увечері: густіший і ситніший, так би мовити, більше схожий на їжу. Поки гобіти пили, примостившись на крайчику ліжка, і жували крихти ельфійських коржиків (більше тому, що вважали їжу необхідною частиною сніданку, ніж через те, що справді відчували голод), Древлен стояв, мугикаючи ентською, ельфійською чи ще якоюсь незрозумілою мовою, і дивився на небо.

— А чи далеко до Віча? — наважився запитати Піпін.

— Га, що? Віче? — обернувся Древлен. — Та це не місце — це збори ентів, і нині вони не часто відбуваються. Та я багатьох переконав прийти. Ми зустрінемося там, де завжди: люди називають це місце Таємним Виярком. Звідси на південь. Нам треба бути там до полудня.

Невдовзі вони вирушили. Древлен ніс гобітів на руках, як і вчора. Біля виходу з двору він повернув праворуч, переступив через потічок і попрямував на південь уздовж підніжжя пагорбів зі скупою рослинністю. Трохи вище були зарості беріз і горобини, а до самих вершин тягнувся темний сосновий ліс. За якийсь час Древлен повернув од пагорбів і заглибився в густий ліс, де росли дерева, такі великі та високі, яких гобіти зроду не бачили. Спершу вони відчули задуху, як учора, коли тільки ввійшли до Фанґорну, та потім дихати стало легше. Древлен мовчав. Він задумливо мугикав щось собі під ніс, але Мері з Піпіном не розібрали жодного слова: «бум, бум, румбум, бура, бум-бум, дара-бум-бум, дара-бум…» — і так далі, постійно змінюючи ритм. Час від часу гобітам учувався відгук, ніби гудіння чи дрижання звуку, чи то з-під землі, чи від гілля та стовбурів дерев; але Древлен не зупинявся і навіть не повертав голови.

Ішли вони вже досить довго — Піпін заходився було рахувати кроки ента, але, дійшовши до трьох тисяч, покинув, коли Древлен сповільнив ходу. Він раптово зупинився, опустив гобітів додолу і, приклавши складені долоні до рота, голосно прогудів у них, мов у великий ріг. «Ум-м, ум!» — рознеслося лісом, а зусібіч залунало: «Ум-м, ум, ум-м», але то була не луна, а відгук.

Тепер Древлен висадив Мері та Піпіна на плечі й покрокував далі, раз у раз повторюючи заклик, і щоразу відгуки лунали все ближче та гучніше. Нарешті підійшли до щільної стіни темних вічнозелених дерев невідомої гобітам породи: гілля розходилося від самого коріння і було густо вкрите темним блискучим листям, мов у гостролиста, а з нього стирчало безліч квіткових пагонів із великими пуп'янками оливкового кольору.

Звернувши ліворуч і ступивши кілька кроків, Древлен опинився перед вузьким проходом у цьому величезному живоплоті. За ним виявилася стежина, що пірнала вниз довгим вузьким схилом. Гобіти побачили, що вони спускаються у великий виярок, круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, із вінцем високого вічнозеленого живоплоту довкола. Уся чаша поросла м'якою травою, тільки посередині, на самому дні, виблискували три височезні та красиві сріблисті берези. Ще дві стежини збігали у виярок зі сходу та заходу.

Дехто з ентів уже прийшов. Багато ентів сходили стежками, а ще кілька йшли слідом за Древленом. Гобіти вражено витріщалися на них. Вони сподівалися побачити істот, подібних на Древлена, як подібні один на одного гобіти (принаймні з погляду чужоземця); та енти виявились анітрохи не подібними. Вони різнилися між собою, як дерева: одні — як дерева однієї породи, та різних умов росту й віку; інші — як одна порода дерева різниться від другої: береза — від бука, дуб — від смереки. Було там кілька літніх ентів, бородатих і сучкуватих, немов старі, але здорові дерева (втім, не старші за Древлена); а були високі та міцні енти, з чистими гілками та гладкою шкірою, мов лісові дерева в розквіті сил; але не було ні молодих, ані підлітків. Усього їх зібралося з чверть сотні, а ще стільки само підходило.

Спочатку Мері та Піпіна приголомшило побачене розмаїття форм, кольорів, висоти, довжини кінцівок, кількості пальців на руках і ногах (від трьох до дев'яти). Деякі енти здавалися більш-менш спорідненими з Древленом і нагадували буки чи дуби. Та були й інших порід. Деякі скидалися на каштани: темношкірі енти з широкими розчепіреними пальцями та короткими товстими ногами. Деякі нагадували ясени: високі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; деякі — смереки (найвищі енти), а ще тут були схожі на берези, горобини та липи. Тільки коли всі енти зібралися довкола Древлена, похитуючи головами, щось повільно бурмочучи музикальними голосами й уважно придивляючись до чужинців, гобіти помітили, що всі вони одного роду й у всіх них однакові очі: не такі старі та глибокі, як у Древлена, але з таким самим повільним, терплячим і задумливим виразом і з такими ж зеленими іскорками.

Коли широким півколом біля Древлена зібралось усе товариство, почалася дивна та незрозуміла бесіда. Енти повільно забурмотіли: почав один, підхопив другий, аж поки не стали наспівувати всі разом у розміреному ритмі, голосніше то по один бік кола, то по інший. Хоч і не розуміючи жодного слова — мова, вочевидь, була ентська, — Піпін спочатку слухав захоплено; та потроху йому набридло. Минуло чимало часу (а співу не передбачалося кінця), коли він став подумувати: оскільки ентська була така «неспішна» мова — чи сказали енти хоча би «Доброго ранку!»; а якщо Древлен влаштує перекличку, то скільки днів знадобиться для виспівування кожного імені? «Цікаво, як по-ентськи буде «так» і «ні»?» — подумав Піпін, позіхнувши.