Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Нарешті розвиднілося. На світанні товариші поснідали, як могли, а зараз, при денному світлі, готувалися продовжити пошуки гобітів.

— Не йде мені з голови той старий! — сказав Ґімлі. — Мені би стало спокійніше, якби я знайшов його сліди.

— Чому? — запитав Леґолас.

— Бо старий, котрий залишає сліди, — це просто старий, і все, — відповів гном.

— Можливо, — сказав ельф, — але тут і важкий чобіт не залишить сліду: трава густа і пружна.

— Для слідопита це не перешкода, — заперечив Ґімлі. — Нашому Араґорнові вистачить і зламаної травинки. Та я не вірю, що він знайде якісь сліди. Учора вночі ми бачили злий привид Сарумана. У цьому я переконаний навіть при світлі ранку. Може, він і зараз стежить за нами з Фанґорну.

— Імовірно, — сказав Араґорн, — однак я не впевнений. Я от думаю про наших коней. Ґімлі, ти вчора сказав, що їх щось налякало. Та мені не здалося так. Ти чув їх, Леґоласе? Можеш сказати, що то були нажахані звірі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я чув їх дуже добре. Якби не темрява і наш власний переляк, я б одразу здогадався, що вони просто ошаліли від радощів. Вони іржали, як коні, котрі зустріли давно не баченого друга.

— І мені так здалося, — сказав Араґорн. — Але я не розгадаю загадки, поки вони не повернуться. Ходімо! Швидко розвиднюється. Ходімо на пошуки слідів, а потім будемо гадати! Треба почати звідси, з табору, а далі — схилом до лісу вгору. Наше завдання — знайти гобітів, хто би не був наш нічний гість. Якщо їм пощастило вислизнути, то вони заховались у лісі, інакше їх було би видно. Якщо ж не знайдемо нічого, то обшукаємо поле битви та згарище. Втім, надії на це мало: вершники Рогану добре виконують свою роботу.

Якийсь час товариші обстежували все довкола. Дерево над ними понуро звісило сухе листя і шурхотіло на холодному східному вітрі. Араґорн поволі підійшов до попелу сторожового вогнища над річкою, а звідти повернувся до пригірка, де точився бій. Тут він раптом пригнувся, обличчям аж до трави. Потім покликав товаришів. Ті швидко прибігли.

— Нарешті знайшлися сліди! — сказав Араґорн. Він підняв і показав товаришам пообскубуваний листок, широкий, золотавого відтінку, прив'ялий і бурий по краях. — Це лист лорієнського мелорна, а на ньому дрібні крихти. І ще пару крихт у траві. Дивіться! Ось тут обрізки мотузок!

— А ось і ніж, яким їх розрізали! — сказав Ґімлі. Він нахилився й дістав із трави втоптане важким чоботом коротке зубчасте лезо. Руків'я ножа валялося поруч. — Зброя орків, — сказав Ґімлі, обережно піднявши її та з огидою дивлячись на вирізьблену на ній потворну косооку пику зі скривленим ротом.

— Ну, це — найдивніша загадка! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників. А тоді зупиняється на видному місці й розрізає пута орківським ножем. Але як і навіщо? Якщо йому зв'язали ноги, то як він ішов? А якщо зв'язали руки — як він скористався ножем? А якщо не були зв'язані ні руки, ні ноги, то навіщо взагалі було різати мотузки? А потім, задоволений своєю майстерністю, він сідає спокійно перекусити ельфійськими коржиками! Цього досить, аби довести, що це справді був гобіт, навіть без листка мелорна. Далі, гадаю, його руки перетворилися на крила, й він полетів, щебечучи, до лісу. Тоді його легко знайти — от тільки відростимо крила!

— Тут без чарів не обійшлося, — сказав Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш, Араґорне, на тлумачення Леґоласа? Можеш щось додати?

— Мабуть, — посміхнувся Араґорн, — тут є ще деякі сліди, яких ви не помітили. Погоджуюся, що бранцем був гобіт, і він мав вільні руки або ноги, перш ніж дістався сюди. Швидше за все — руки, бо тоді загадка стає легшою, адже, наскільки я бачу по слідах, сюди його приніс хтось із орків. Тут пролилася кров, за кілька кроків звідси, орківська кров. А довкола — глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Орка вбили вершники, а потім відтягли труп до вогнища. А гобіта не помітили: він не був «на видному місці», бо діялось усе вночі, а на гобіті був лорієнський плащ. Гобіт втомився, геть виснажений і голодний, тож не дивно, що коли перерізав пута ножем убитого ворога, то перепочив і трішки перекусив, перш ніж утікати. Добре, що мав при собі в кишені лембас, хоч утікав без речей; напевно, це — по-гобітськи. Я кажу він, хоча сподіваюся, що їх було двоє — Мері та Піпін. Однак нічого не свідчить про це переконливо.

— А як, на твою думку, могло статися так, що наші друзі вивільнили руки? — запитав Ґімлі.

— Цього я не знаю, — відповів Араґорн. — І також не знаю, навіщо орк виносив їх із табору. Певно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Зате тепер я починаю розуміти цю заплутану від самого початку справу: чому, коли загинув Боромир, орки заспокоїлися, впіймавши гобітів? Нас вони не шукали і на табір не нападали; натомість прудко погнали до Ізенґарда. Чи не думали вони, що захопили Персненосця та його вірного слугу? Певно, що ні. Їхні господарі не дали б оркам такого прямого наказу, навіть якщо самі все чудово знали; і не говорили би відкрито про Перстень: орки не є вірними слугами. І здаю, оркам було наказано хапати гобітів, і хай там що — живими. Хтось спробував вислизнути з цінними бранцями перед битвою, їрздник, мабуть, — це схоже на орків; якийсь здоровенний і нахабний орк хотів винести здобич, бо мав якусь свою мету. Ось як я все уявляю. І хоч усе могло бути й інакше, та одне ми знаємо напевне: принаймні хтось із наших друзів урятувався. Тепер наше завдання — шайти його і разом із ним повернутися до Рогану. Не будемо ж ми лякатися Фанґорну, якщо гобіта занесло в це темне місце.

— А я не знаю, що мене більше страхає: Фанґорн чи думка про довгу дорогу пішки через Роган, — сказав Ґімлі.

— Ну, тоді ходімо до лісу, — вирішив Араґорн.

Невдовзі Араґорн знайшов свіжі знаки. В одному місці, на березі Іінти, він натрапив на відбитки ніг, гобітських ніг, але надто невиразні відбитки, щоби робити якісь висновки. Далі під стовбуром великого дерева на самому узліссі знайшлося ще кілька слідів. На голій і сухій землі видно було мало.