Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Принаймні тут стояв один гобіт і озирався назад; а потім повернув до лісу, — пояснив Араґорн.

— Отже, нам також треба йти до лісу, — сказав Ґімлі. — Та мені не подобається цей Фанґорн, і нас проти нього застерігали. Краще би та гонитва запровадила нас куди-небудь інакше!

— А мені ліс не здається злим, хай там що про нього розказують, — мовив Леґолас. Він стояв на узліссі, нахилившись уперед, мовби прислухаючись і вдивляючись у сутінки лісу. — Ні, він не таїть зла; а якщо зло і є, то дуже далеко. Я вловлюю тільки слабкі відгуки темних місцин, де чорними є серця дерев. А тут поблизу загрози немає, лише настороженість і гнів.

— Ну, гніватися на мене йому нема за що, — сказав Ґімлі. — Я ніякої шкоди йому не заподіяв.

— Тим краще для тебе, — сказав Леґолас. — Але все одно ліс настраждався. У його хащах щось відбувається чи має відбутися. Невже ви не відчуваєте напруження? У мене аж подих перехоплює.

— Повітря важке, — погодився гном. — Цей ліс світліший за Морок-ліс, але він затхлий і порохнявий.

— Він старий, дуже старий, — сказав ельф. — Такий старий, що навіть я почуваюся молодим, — так я не почував себе, відколи подорожую з вами, дітьми. Він старий і повен спогадів. Я був би щасливий тут, якби прийшов сюди в часи спокою.

— Певно, що так, — буркнув Ґімлі. — Ти ж лісовий ельф, хоч усі ви, ельфи, дивні створіння. Ти мене заспокоїв. Куди ти — туди і я піду. Але тримай лук напоготові, а я витягну сокиру. Не для того, щоби рубати дерева, — додав він поспішно, озирнувшись на дерево, під яким вони стояли. — Просто не хочу, щоби той дідок захопив мене зненацька, без готової відповіді під рукою. Оце й усе. Ходімо!

По цих словах троє мисливців увійшли у Фанґорн. Пошуки слідів залишили Араґорнові. Мало що було видно. Суху долівку лісу вкривали купи листя; але, здогадавшись, що втікачі мали триматися якомога ближче до води, Араґорн часто звертав до берега. Так він вийшов до того місця, де Піпін і Мері пили воду і полоскали ноги. Тут усі побачили виразні відбитки ніг двох гобітів, одні дещо менші від інших.

— Добра звістка, — сказав Араґорн. — Щоправда, ходили тут два дні тому. І, здається, в цьому місці гобіти повернули геть від ріки.

— То що ж нам тепер робити? — пробурмотів Ґімлі. — Ми ж не зможемо гнатися за ними через увесь Фанґорн. У нас мало припасів. Ще трішки — і з нас буде мало користі, хіба сядемо біля них і будемо голодувати разом, чим доведемо свою дружбу.

— Якщо навіть це все, на що ми спроможні, то і це мусимо зробити, — сказав Араґорн. — Ходімо далі.

Нарешті вони вийшли до крутого обривистого краю Пагорба Древлена і поглянули вгору на стіну з грубими сходами, що вели до високого уступу. Сонце проглядало крізь квапливі хмари, й ліс уже був не дуже сірий і похмурий.

— Вилізьмо нагору і роззирнімося! — запропонував Леґолас. — Мені все ще важко дихати. Там принаймні знайдемо свіже повітря.

Товариші видерлися нагору. Араґорн піднімався останній, уважно розглядаючи кам'яні сходи.

— Я майже впевнений, що гобіти теж вилізали сюди, — сказав він.

— Але тут є інші сліди, дуже дивні, не розумію чиї. Може, побачимо з цього карниза щось таке, що допоможе нам здогадатися, куди вони подалися далі.

Він роззирнувся, та нічого корисного не побачив. Уступ дивився на південний схід, але тільки на сході краєвид був відкритий. І там верхівки дерев рядами спускались у рівнину, звідки прийшли товариші.

— Ми зробили велике коло, — сказав Леґолас. — Адже могли би прийти сюди благополучно всі разом, якби завернули від Великої Ріки на другий чи третій день подорожі просто на захід. Мало хто здатний передбачити, куди приведе його дорога, аж поки не дійде до її кінця.

— Але ми не хотіли йти до Фанґорну, — сказав Ґімлі.