Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Розлючений, він кинувся на павутиння, та нитка, яку він рубав, не рвалася. Вона трохи подавалася, та потім знову випростувалася, мов тятива, відхиляючи лезо, відкидаючи руку з мечем. Тричі Сем щосили нападав на павутиння, і нарешті лише одна-єдина нитка з усієї безлічі тріснула і закрутилася, звиваючись у повітрі. Один кінець її хльоснув Сема по руці, й він закричав од болю, відступаючи назад і притуляючи долоню до рота.

— Щоб отак розчистити дорогу — на це піде кілька днів, — сказав він. — Що будемо робити? Чи ті очі знову тут?

— Ні, їх не видно, — відповів Фродо. — Та я відчуваю, що вони на мене дивляться або думають про мене: щось інше замишляють, мабуть. Якби це світло послабло або згасло, вони відразу ж повернулися б.

— У пастці при самому виході! — з гіркотою мовив Сем, його злість знову подолала втому та обережність. — Мошки в павутині. Нехай прокляття Фарамира наздожене того Ґолума, та чимшвидше!

— Це нам зараз не допоможе, — сказав Фродо. — Анумо! Подивимося, на що здатне Жало. Це ж ельфійське лезо. У темних ущелинах Белеріанду, де його кували, також було жахливе павутиння. Але ти мусиш відлякувати очі. Ось, тримай зоряну склянку. Не бійся. Тримай якомога вище і дивися пильно.

Тоді Фродо підійшов до великої сірої сітки, широко розмахнувся, рубонув гострим лезом тісне плетиво шнурів і відразу ж відскочив. Сяйливо-блакитне лезо розітнуло їх, як серп траву, вони потріскали і скрутились, а тоді повисли. Утворилася велика щілина.

Удару за ударом завдавав Фродо, аж поки не пошматував усе павутиння, до якого зміг дотягнутись, і вгорі воно загойдалося, ніби край завіси на вітрі. Пастку розбито.

— Утікаймо! — крикнув Фродо. — Уперед!

Шалена радість порятунку зі самої пащеки відчаю раптом охопила його. Голова пішла обертом, як від міцного вина. З криком він кинувся вперед.

Цей чорний край видався світлим його очам, які пройшли крізь кубло ночі. Темний дим піднявся вгору і майже розвіявся, минали останні години безрадісного дня; червона заграва Мордору згасла в понурій пітьмі. Та Фродо здалося, що то настає світанок несподіваної надії. Він уже майже на вершині хребта. Ще зовсім трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була перед ним, невиразна подряпина на чорному хребті, і скелясті роги обабіч, темні супроти неба. Коротка перебіжка — і він уже там!

— Перевал, Семе! — крикнув він, не помічаючи пронизливості власного голосу, що, звільнившись від задушливого повітря в тунелі, задзвенів голосно і шалено. — Перевал! Біжімо, біжімо, і ми вже там — там, і ніхто нас не зупинить!

Сем поспішив за ним, наскільки ставало сил у ногах; але попри всю радість від звільнення, його щось тривожило, і на бігу він постійно озирався на темну арку тунелю, побоюючись, що очі чи ще щось, чого й не уявити, кинуться за ними. Надто мало він і його господар знали про хитрощі Шелоби. З її лігва було багато виходів.

Споконвіку жила вона тут, ця зла істота у вигляді павучихи, такі самі істоти колись населяли ті землі ельфів на заході, які нині під Морем, із такими ж Берен боровся в Горах Жаху, в Доріаті, й там, давним-давно, зустрів Лутієн на зеленій галявині в місячному сяйві. Як вдалося Шелобі дістатися сюди, врятувавшись від загибелі, не відомо, бо з Чорних Років збереглося мало переказів. А все-таки була вона тут, та, що жила ще до Саурона і до першого каменя Барад-дура; і служила вона лише самій собі, впиваючись кров'ю ельфів і людей, пухнула і товстішала від нескінченних бенкетів, сплітаючи тенета пітьми; бо все живе було для неї їжею, а темрява — її блювотою. Її менші виплодки, виродки від жалюгідних самців, її власних нащадків, яких вона поїдала, розповзалися гірськими долинами, від Ефель-Дуату до східних гір, до Дол-Ґулдура і твердинь Морок-лісу. Та не було рівних їй, їй, Шелобі Великій, останній дитині Унґоліанти, яка тривожила цей нещасний світ.

Уже колись давно зустрів її Ґолум, Смеаґол, який зазирав у всі темні діри, і схилявся він перед нею, і поклонявся їй, і темрява її злої волі йшла поруч із ним на всіх шляхах утоми, відрізаючи його від світла та каяття. І він пообіцяв принести їй поживу. Та її жадоба не була його жадобою. Не знала і не дбала вона про вежі, чи персні, чи будь-що інше, створене розумом чи руками, та, що бажала смерті всіх інших, смерті духу і тіла, а для себе — ситості життям, тільки для себе, розжиріти так, аби гори стали їй затісними і темрява не могла її вмістити.

Але до задоволення бажання було далеко, й уже довго голодувала вона, причаївшись у своєму кублі, поки міць Саурона зростала, а світло та все живе покидали його землі; й місто в долині спорожніло, ні ельфи, ні люди сюди не заходили, тільки нещасні орки. Пожива мізерна та неситна. Але їсти вона мусила, і хоч як старанно рили вони нові окружні ходи від перевалу та їхньої вежі, їй завжди вдавалося заманити їх у пастку. Та вона жадала солодшого м'яса. І Ґолум привів його їй.

— Подивимось, подивимось, — казав він собі у хвилини злісного настрою, коли йшов небезпечною дорогою від Емін-Муїлу до Морґульської Долини, — подивимось! Можливо, о, так, можливо, що, коли Вона викине кістки та порожній одяг, ми знайдемо його, дістанемо Дорогесенького, подяку бідному Смеаґолові за гарну їжу. І ми врятуємо Дорогесенького, як і обіцяли. О, так. А коли він буде у безпеці, Вона про це довідається, о, так, ми їй відплатимо, мій дорогесенький. Ми всім відплатимо!

Такі хитрі задуми крутились у його голові, й він усе ще сподівався приховати їх, навіть коли ще раз прийшов до неї і низько вклонився, поки спали його супутники.

А щодо Саурона, то він знав, де вона причаїлася. Його втішало, що вона там живе, голодна та невгамовно злісна, — набагато надійніша сторожа цього стародавнього шляху до його землі, ніж будь-що, створене його вмінням. А орки — вони корисні слуги, та в нього було їх безліч. Коли час від часу Шелоба ловила їх, аби заспокоїти свій голод, він тільки радів, адже мав їх доволі. Так, як інколи людина може кинути щось смачне своїй кішці («своєю кішкою» називає він її, але вона його не визнає), Саурон відсилав їй своїх полонених, йому не потрібних: їх відводили до її нори, а потім доповідали йому, як вона з ними забавлялася.

Отак вони і жили, кожен захоплений сам собою, не боячись ані нападу, ні гніву, ні кінця свого лиходійства. Ніколи навіть мусі не вдавалося вирватися з павутини Шелоби, а зараз іще побільшали лють її та голод.

Але бідолаха Сем нічого не знав про це зло, яке вони розворушили супроти себе, хіба що страх його зростав, невидимий жах; і став він таким тягарем, що бігти було важко, і ноги наче налилися свинцем.