Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Загроза була довкола нього, і вороги попереду в тунелі, і його очманілий господар, нічого не помічаючи, мчав їм назустріч. Відвівши очі від тіні позаду та глибокої пітьми під кручею ліворуч, він подивився вперед і побачив дві речі, які стривожили його ще більше. Він побачив, що меч, який Фродо все ще тримав у руці, мерехтів голубим полум'ям; а також побачив, що на тлі чорного неба вікно на вежі й далі палало червоним вогнем.

— Орки! — пробурмотів він. — Так ми ніколи не проб'ємося. Тут довкола орки та ще щось гірше за орків.

Тоді, швидко повернувшись до своєї звичної потаємності, він прикрив долонею безцінний Фіал, який усе ще тримав у руці. На мить його долоня засвітилася, червона від його живої крові, а тоді він заховав викривальне світло глибоко в кишеню біля грудей і загорнувся в ельфійський плащ. Тепер він спробував пришвидшити ходу. Господар випереджав його; Фродо був уже на двадцять кроків попереду, прошмигнувши мов тінь; ще трохи — й він зникне в цьому сірому світі.

Щойно Сем заховав світло зоряної склянки, як вийшла вона. Трохи попереду та ліворуч він раптом побачив найогиднішу з усіх можливих потвору, що виповзла з чорної діри під темною кручею, жахливішу за всі жахи кошмарного сну. Найбільше вона скидалася на павука, та була значно більша від великих хижаків і страхітливіша за них через лиху жадобу в безжальних очах. Ті самі очі, які, як він думав, були залякані та поборені, тепер знову горіли лютим вогнем, зібрані в пучки на її вистромленій голові. Мала вона великі роги, і за короткою, мов качан, шиєю, простягалося її здоровенне жирне тіло, величезний роздутий лантух, що гойдався та провисав між її лапами; тулуб був чорний, зі синюшними плямами, та черево внизу — бліде і блискуче, і поширювало воно сморід. Лапи її були зігнуті в колінах із великими вузлами суглобів високо над спиною, а з них стирчала щетина, як сталеві шипи, і кожна кінцівка мала пазур.

Щойно вона пропхала м'яке драглисте тіло та складені лапи крізь верхній вихід зі свого лігва, як помчала з величезною швидкістю, то біжучи на скрипучих кінцівках, то раптово стрибаючи. Вона була між Семом і його господарем. Чи вона не помітила Сема, чи уникала його наразі як носія світла, та вся вона зосередилася на одній здобичі — на Фродо, який, позбавлений Фіалу, очманіло біг стежкою вгору, не відаючи про небезпеку. Швидко він біг, але Шелоба мчала швидше; ще кілька стрибків — і він буде її.

Сем хапнув ротом повітря й, зібравши останні сили, закричав:

— Обережно — ззаду! Обережно, пане! Я… — і раптом його крик урвався.

Довга липка долоня затиснула йому рота, а друга схопила за шию, тоді як щось обвило його ноги. Заскочений зненацька, він упав у руки нападника.

— Спіймали! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій дорогесенький, ми спіймали його, так, пасскудного гобіта. Ми візьмемо цього. Вона візьме іншого. О, так, Шелоба спіймає його, не Смеаґол: він обіцяв; він анітрохи не зашкодить Хазяїнові. Та він спіймав тебе, ти, пасскудний мерзенний пролазо! — Він плюнув Семові на шию.

Лють через зраду та розпач через те, що його затримують у той час, коли господар у смертельній небезпеці, раптово пробудили в Семові шалену силу, на яку не сподівався Ґолум у цьому, на його думку, неповороткому і тупому гобіті. Сам Ґолум не міг би викрутитися швидше та несамовитіше. Його долоня зісковзнула зі Семового рота, і Сем знову рвонув уперед, намагаючись звільнитися від долоні на шиї. Меч він усе ще тримав у правиці, а на його лівій руці на ремінці висів ціпок Фарамира. Сем відчайдушно силкувався обернутися й ударити ворога. Та Ґолум спритно вивертався. Його довга права рука витягнулась, і він схопив Сема за зап'ястя: пальці його були мов лещата; повільно та невблаганно згинав він його руку донизу, аж поки Сем скрикнув і випустив меча; а весь той час друга рука Ґолума стискала Семове горло.

Тоді Сем вдався до останніх хитрощів. Він відчайдушно нахилився вперед і міцно вперся ногами в землю, а потім раптом відштовхнувся ногами й відкинувся на спину.

Не очікуючи від Сема навіть такої простої хитрості, Ґолум гепнувся на плечі, а здоровий гобіт усією вагою привалив його зверху. Ґолум різко засичав і на мить його рука відпустила шию, хоча пальці продовжували і далі стискати праву руку гобіта. Сем рвонувся вперед і підвівся, а тоді швидко крутнувся праворуч, довкола руки, яку тримав Ґолум. Схопивши ціпок лівою рукою, гобіт замахнувся й ударив ним зі свистячим тріскотом по Ґолумовій простягнутій руці, трохи нижче від ліктя.

З писком Ґолум розтиснув пальці. Тоді Сем пішов у наступ; не гаючи часу, щоби поміняти руку, він іще раз безжально вдарив ціпком. Швидко, ніби змія, Ґолум ковзнув убік, і удар, призначений для голови, вразив спину. Ціпок із тріском зламався. Цього Ґолумові вистачило. Напад іззаду був його старою грою, і він рідко коли програвав у ній. Але тепер він, засліплений люттю, помилився, бо заговорив і почав зловтішатися, перш ніж схопив свою жертву обома руками. Усе пішло не так із його прекрасним планом, відколи це жахливе світло несподівано з'явилось у темряві. А тепер він лицем до лиця зітнувся з несамовитим ворогом, лише трохи меншим за нього самого. Така боротьба — не для нього. Сем підхопив меч із землі й заніс його для удару. Ґолум верескнув і, впавши на всі чотири, одним великим стрибком відскочив убік, мов жаба. Не встиг Сем дотягнутися до нього, як той уже з неймовірною швидкістю гнав назад до тунелю.

З мечем у руці Сем помчав за ним. На якусь мить він забув про все, крім червоної люті й бажання вбити Ґолума. Та гобіт не встиг наздогнати його — Ґолум зник. Коли перед Семом знову з'явилася чорна діра і сморід, мов удар грому, війнув йому назустріч, думка про Фродо та потвору вдарила йому в голову. Він обернувся і побіг стежкою вгору, раз у раз гукаючи господаря. Та було надто пізно. Задум Ґолума частково здійснився.

X. Семвайз вибирає

Фродо лежав горілиць на землі, а потвора схилилася над ним, настільки зосереджена на своїй жертві, що звернула увагу на Сема та його крики, лише коли той опинився зовсім поруч. Ще біжучи, Сем помітив, що Фродо вже обплетений павутинням від кісточок до плечей і потвора величезними передніми лапами припідняла й зібралася відволокти його тіло.

Збоку, виблискуючи на землі, лежав його ельфійський меч, яким не встигли скористатися. Сем не зупинився, щоби поміркувати, що слід робити, і чи сміливий він, вірний, чи переповнений люттю. Він із криком скочив уперед, підхопив меча лівою рукою і пішов у наступ. Ще ніколи не бачив цей дикий світ звірів такої шаленої атаки, щоби якась відчайдушна невеличка істота, озброєна маленькими зубами, сама, стрибала на рогату і шпичасту вежу, що височіла над поваленим супротивником.

Мовби вирвана з якогось захопливого марення його неголосним криком, вона повільно повернула до нього моторошну лють своїх очей. Але не встигла усвідомити, що такого шаленого нападу вона ще не знала за всі свої незчисленні літа, як осяйний меч опустився їй на лапу й відітнув пазур. Сем стрибнув під арку її ніг і швидким ударом другої руки простромив пучки очей похиленої голови. Одне велике око згасло.

Тепер це жалюгідне створіння опинилося просто під нею, на якусь мить недосяжне для її жала та пазурів. Гнильне світло широчезного черева нависло над гобітом, і сморід мало не збив його з ніг. Та все ж його люті вистачило ще на один удар, і перш ніж вона встигла опуститися на нього, розчавлюючи і гобіта, і його нерозсудливу хоробрість, він відчайдушно рубонув осяйним ельфійським мечем.

Але Шелоба не подібна на драконів, немає в неї вразливих місць, хіба що очі. Гуляста і порита гниллю була її старезна шкіра, але потовщена шарами, які впродовж століть наростали зісередини. Кинджал залишив жахливий поріз, але ті огидні складки не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна. Шелоба здригнулася від удару, а тоді підняла величезний лантух свого черева високо над головою Сема. Отрута запінилась і забулькотіла з рани. Тепер, розставивши лапи, вона знову опустила на нього здоровенний тулуб. Надто швидко. Бо Сем усе ще стояв на ногах і, кинувши власний меч, обіруч тримав ельфійський, лезом до цього жахливого даху; і так Шелоба з величезною потугою власної жорстокої волі силою більшою, ніж у руках будь-якого воїна, настромила себе на гостре вістря. Усе глибше і глибше впивалося воно, а Сема поволі притискало до землі.