Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Так. Він сам багато років ніс його.

— Він? — перепитав Фарамир, різко видихнувши повітря від подиву. — У цій справі щоразу нові загадки. Значить, він шукає його?

— Мабуть. Ця річ для нього дорога. Та я говорив не про неї.

— Тоді чого ж шукає та істота?

— Рибу, — сказав Фродо. — Дивися!

Вони знову схилилися над темним озером. З-під густої тіні скель біля протилежного берега з води вистромилася невелика чорна голова. На мить блиснуло сріблом, пішли невеличкі брижі. Істота підпливла до берега, а тоді з дивовижною спритністю, мов жаба, вилізла з води. Вона тут же всілася на камені й почала гризти щось маленьке та сріблясте, що виблискувало в останніх променях місяця, які падали на кам'яну стіну позаду озера.

Фарамир тихо засміявся:

— Риба! Такий голод менш небезпечний. А може, й ні: риба з озера Геннет-Аннуна може коштувати йому дуже дорого.

— Я вже прицілився, — сказав Анборн. — Стріляти, капітане? За нашим законом, тут на непроханих гостей чекає смерть.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Справа дещо складніша, ніж здається. Що ти тепер скажеш, Фродо? Навіщо його шкодувати?

— Він жалюгідний і голодний, — мовив Фродо, — і не підозрює про загрозу. І Ґандалф, ваш Мітрандір, просив би не вбивати його через це, а також і з інших причин. Він заборонив убивати його ельфам. Я не зовсім упевнений, чому, а про що здогадуюся, те не можу говорити відкрито. Але ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Дотепер вона була моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Усе стає щоразу складнішим. Я багато здатен зробити для тебе, Фродо, але такого обіцяти не можу — залишити цього хитрого приблуду на волі, щоби він приєднався до вас, коли йому заманеться, або щоби його впіймали орки й він під страхом тортур усе їм розказав. Його треба вбити або взяти в полон. Убити, якщо не вдасться схопити негайно. А як схопити таку слизьку істоту, як не опіреною стрілою?

— Дозволь мені тихенько спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете тримати луки напоготові і пристрелити принаймні мене. Я втікати не буду.

— Тоді йди, тільки швидко! — погодився Фарамир. — Якщо він залишиться живий, то буде твоїм вірним слугою до кінця його жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо до берега, та ступай тихо. У цієї істоти добрі нюх і слух. А лука дай-но мені.

Анборн знехотя підкорився й пішов крученими сходами вниз до уступу, а потім угору, аж поки вони не добралися до виходу, зарослого густими кущами. Безшумно прослизнувши попід кущами, Фродо опинився на південному березі озера. Тепер стало темно, блідо-сірий водоспад відбивав загаяне місячне сяйво західного неба. Ґолума не було видно ніде. Фродо пройшов кілька кроків уперед, Анборн — за ним.

— Іди далі! — шепнув він на вухо Фродо. — Обережно по праву руку! Якщо впадеш в озеро, тобі ніхто не допоможе, хіба що твій рибалка. І пам'ятай: тут неподалік лучники, хоча їх і не видно.

Фродо проповз уперед, допомагаючи собі руками, як Ґолум, аби не впасти. Каміння було переважно пласке та гладке, але слизьке. Він зупинявся і прислухався. Спочатку чув лише безупинний шум водоспаду в себе за спиною. Але потім вловив, неподалік попереду, свистячий шепіт:

— Рибка, ссмачна рибка. Біле Лице сховалось, мій дорогесенький, нарешті, так. Зараз можна спокійно поїсти рибки. Ні, не спокійно, дорогесенький. Бо Скарб загубився, так, загубився. Паскудні гобіти, злі гобіти. Пішли і лишили нас, ґолум; і Скарб наш пропав. Нещасний Смеаґол зовсім сам. Нема Дорогесенького. Злі люди, вони заберуть його, вкрадуть мій Скарб. Злодії. Ненависні. Рибка, ссмачна рибка. Дасть нам сили. Очі стануть гострі, пальці сильні, так. Задушимо їх, дорогесенький. Усіх їх задушимо, так, хай настане час. Ссмачна рибка. Ссмачна рибка!

І це шамрання було безугавне, звучало майже як водоспад, лише час від часу переривали його плямкання і цямкання. Фродо пересмикнуло від жалю та відрази. Йому захотілося, щоби ці звуки затихли і щоби він ніколи вже не чув цього голосу. Анборн стояв неподалік.

Фродо міг підійти до нього і попросити, щоби мисливці стріляли. Вони підійшли б упритул, поки Ґолум наїдається і не остерігається. Один лише постріл — і Фродо назавжди звільнений від цього жалюгідного голосу. Та ні, Ґолум має право на його опіку. Слуга має право на опіку господаря, навіть якщо служить зі страху. Вони би потопились у Мертвих Болотах, якби не Ґолум. Фродо також досить чітко усвідомлював, що і Ґандалф не бажав би його смерті.