Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Їх провели і посадили поруч із Фарамиром на застелених шкурами барилах, трохи вищих за лави людей, так, аби гобітам було зручно. Перед вечерею Фарамир і всі його воїни повернулися обличчями на захід і хвилину помовчали. Фарамир подав знак Фродо та Семові, щоби вони вчинили так само.

— Ми завжди робимо так, — сказав він, коли всі посідали. — Ми звертаємося туди, де був Нуменор, а відтак туди, де зараз Ельфійський Дім, і ще далі, до краю, який буде завжди. Чи у вас немає такого звичаю перед їжею?

— Ні, — відповів Фродо, почуваючись неотесаним селюком. — Але коли ми в гостях, то вклоняємося господареві, а після обіду встаємо і дякуємо.

— Це ми також робимо, — сказав Фарамир.

Після тривалої подорожі та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам бенкетом: золотаве вино, прохолодне та пахуче, хліб із маслом і солонина, сушені фрукти і добрий копчений сир — і все це їсти чистими руками та з чистими ножами, і на тарілках. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися від пропонованих їм страв, і ні від другої, ні від третьої порцій. Вино розігріло їм кров і потомлені кінцівки, вони розвеселились, і на серці стало легко, вперше відколи покинули Лорієн.

Коли закінчили вечерю, Фарамир провів їх до ніші у стіні печери, прикритої завісою; там поставили крісло та два ослінчики. Поруч горів глиняний світильник.

— Вам незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — а особливо — шановному Семвайзові, який не склепив очей перед вечерею: чи боявся затупити лезо шляхетного голоду, чи мене боявся — не знаю. Та недобре вкладатися спати відразу по вечері, тим паче — після голодування. Пропоную трохи побалакати. Ви, мабуть, маєте що розповісти про вашу подорож із Рівендолу. Натомість вам також буде цікаво дізнатися дещо про нас і про нашу землю. Розкажіть мені про мого брата, Боромира, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.

Фродо вже виспався, і йому хотілося розмовляти. Та хоча їжа і вино трохи розслабили його, він усе ж не втратив пильності. Сем посміхався і щось мугикав про себе, та, коли Фродо заговорив, він замовк і лише час від часу якимось вигуком виявляв свою згоду.

Фродо розповідав багато, проте постійно відводив розмову від завдання Загону та від Персня, натомість детально описуючи мужність Боромира в усіх їхніх пригодах: під час зустрічі з вовками, у снігах під Карадрасом і в копальнях Морії, де вони втратили Ґандалфа. Фарамира найбільше схвилювала розповідь про сутичку на мосту.

— Мабуть, для Боромира було принизливо втікати від орків, — сказав він, — чи навіть від тієї потвори, Балрога, хоч і останнім він відступав.

— Так, він ішов останній, — сказав Фродо, — та вести нас був змушений Араґорн. Після падіння Ґандалфа тільки він знав дорогу. Та якби не було нас, меншого народу, то не думаю, що він чи Боромир відступали би.

— Може, краще було би, якби Боромир загинув разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч долі, яка чекала на нього біля водоспаду Раурос.

— Мабуть. Але розкажи мені про своє життя, — сказав Фродо, знову переводячи розмову на іншу тему. — Я би хотів довідатися більше про Мінас-Ітіль, Осґіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його в довгій війні?

— Як сподіваємося? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно ні на що не сподіваємося. Меч Еленділа, якщо він справді повернеться, розпалить надію, та я боюся, він лише відкладе день нашої поразки, хіба би прийшла несподівана допомога, від людей чи ельфів. Адже сили Ворога зростають, а наші — слабшають. Ми той народ, що вимирає, осінь без надії на весну.

Люди Нуменору колись жили вздовж усього узбережжя та на приморських землях, але більшість згубили їхні нечисті діла та марнославство. Одні захопилися Темрявою і чорною магією; інші віддалися неробству та розвагам, а ще деякі змагалися між собою, аж поки їх, геть знесилілих, здолали дикі племена.

Кажуть, у Ґондорі магією не займались, а Безіменного ніколи не згадували з повагою; а мудрість і краса, принесені зі Заходу, довго панували у володіннях синів Еленділа Прекрасного, навіть донедавна. Однак саме Ґондор спричинив свій власний занепад, поступово впадаючи в оману, що Ворог спить, тоді як насправді його лише вигнали, але не знищили.

Думка про смерть була присутня постійно, бо нуменорці й надалі прагнули вічного життя, як колись, у старому королівстві, через що і втратили його. Королі будували гробниці, гарніші, ніж будинки для живих, і вважали старі імена в сувоях предків дорожчими за імена синів. Бездітні правителі у стародавніх палатах розмірковували про геральдику; зів'ялі старці готували міцні еліксири в таємних підземеллях або відгадували долю по зірках у високих холодних вежах. І останній король із роду Анаріона не мав спадкоємця.

Але намісники були мудріші та щасливіші. Мудріші — бо стали набирати воїнів із міцних приморських племен і зі стійких горян Еред-Німрасу. І вони уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, войовничі загарбники, але наші далекі родичі, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів.

І сталося так при Кіріоні, дванадцятому наміснику (а мій батько — двадцять шостий), що вони прийшли нам на допомогу і на великому Келебрантському Полі знищили наших ворогів, котрі захопили північні провінції. Це — рогірими, як ми їх називаємо, Повелителі коней, і ми відступили їм степи Каленардону, які відтоді звуться Роганом; бо ця територія тривалий час була мало заселена. І вони стали нашими союзниками, і не раз доводили свою вірність, допомагаючи у скруті й охороняючи наше північне прикордоння та Роганський Прохід.

З наших традицій вони запозичили те, що самі забажали, а їхні правителі при потребі розмовляють нашою мовою; проте здебільшого вони дотримуються звичаїв своїх батьків і шанують власну історію, а між собою розмовляють своєю північною мовою. І ми любимо їх: високих чоловіків і прекрасних жінок, мужніх, золотоволосих, яснооких і міцних; вони нагадують нам про юність людей, як у Прадавні Часи. І справді, наші літописи говорять про їхню дуже давню спорідненість із нами, про те, що вони походять із тих самих Трьох Родів людей, що і нуменорці; можливо, не від Гадора Золотоволосого, друга ельфів, але від тих його синів і його народу, які не відпливли за Море на Захід, бо не послухалися поклику.