Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Відтак у наших легендах ми ділимо людей на Високих, чи людей Заходу, якими були нуменорці; Середніх, людей Сутінків, котрими є рогірими та їхні родичі, які все ще мешкають на далекій Півночі; та Диких, людей Темряви.

Однак тепер, як рогірими зблизилися з нами, вдосконалившись у мистецтвах, так і ми стали подібними до них і вже не можемо претендувати на титул Високих. Ми стали Середніми людьми, людьми Сутінків, але зберігаємо пам'ять про щось інше. Бо, як і рогірими, ми тепер любимо війну та доблесть у чистому вигляді, як розвагу і як мету; і хоча ми досі переконані, що воїн повинен уміти і знати більше, ніж просто володіти зброєю та мистецтвом убивати, однак ми ставимо воїна вище за інших майстрів. Така потреба нашого часу. Такий був навіть мій брат, Боромир, відважний воїн і через те шанований у Ґондорі. І він справді був герой: уже багато років не було спадкоємця Мінас-Тіріта такого витривалого у праці, такого рішучого в битві, й ніхто не вмів так лунко сурмити у Великий Ріг.

Фарамир зітхнув і на якийсь час замовк.

— Ви нічого не розповідаєте про ельфів, пане, — раптом наважився сказати Сем. Він помітив, що Фарамир ставився до ельфів шанобливо, і це навіть більше, ніж його чемність, його їжа та вино, викликало Семову повагу й угамувало підозри.

— Не оповідаю, добродію Семвайзе, — сказав Фарамир, — бо мало знаю про ельфів. Але ти вказав на те, в чому ми змінились, опускаючись від Нуменору до Середзем'я. Бо, як тобі відомо, якщо Мітрандір був вашим супутником і ви розмовляли з Елрондом, едайни, прабатьки нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами в перших війнах, і як винагороду отримали королівство посеред Моря, неподалік від Ельфійського Дому. Та в Середзем'ї у дні темряви люди відчужилися від ельфів через підступи Ворога та через повільний плин часу, в якому вони все далі розходились окремими шляхами. Нині люди бояться ельфів і не вірять їм, але і мало знають про них. І ми в Ґондорі стали такі, як інші, як люди Рогану; бо навіть вороги Темного Володаря остерігаються ельфів і говорять про Золотий Ліс із жахом.

Проте серед нас є і такі, хто при можливості спілкується з ельфами, і коли-не-коли хтось крадькома та піде до Лорієну, щоби не повернутись. Але я не з таких. Бо думаю, що нині небезпечно смертному добровільно йти шукати Прадавній Народ. Але я заздрю тим, хто бачив Білу Володарку.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — вигукнув Сем. — Вам слід зустрітися з нею, справді, пане. Я простий собі гобіт, удома — садівник, пане, якщо розумієте, про що я, і на поезії не знаюся, віршів складати не вмію — хіба щось для сміху, інколи, розумієте, але не справжню поезію, — тож я не можу висловитися. Про таке треба співати. Бурлака, тобто Араґорн, зумів би, або старий пан Більбо. Але я би так хотів скласти про неї пісню. Володарка прекрасна, пане! Чарівна! То вона як високе дерево у цвіту, то як білий нарцис, така маленька і витончена. Тверда, як діамант, ніжна, як місячне сяйво. Тепла, як сонячний промінь, холодна, як зірка. Горда і далека, як засніжена вершина, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок навесні. Та все це дурниці й далеко не те, що є насправді.

— Тоді вона справді прекрасна, — сказав Фарамир. — Небезпечна краса.

— Про небезпеку я не знаю нічого, — заперечив Сем. — Мене вражає те, що люди приносять до Лорієну небезпеку зі собою і знаходять її там, бо самі ж і принесли. Та, мабуть, її можна назвати небезпечною, бо вона така сильна. Можна… можна розбитись об неї на друзки, мов кораблю об скелі; або потонути, мов гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка не винні. От і Боро…

Він замовк і почервонів по самі вуха.

— От і Боромир? — перепитав Фарамир. — Що ти хотів сказати? Він приніс небезпеку зі собою?

— Так, пане, прошу пробачення, хоча ваш брат був гарна людина. Та ви правильно здогадалися. Я спостерігав за Боромиром і прислухався до нього всю дорогу від Рівендолу, — оберігаючи свого пана, як ви розумієте, нічого не замишляючи проти Боромира, — і, по-моєму, саме в Лорієні він уперше чітко зрозумів те, про що я здогадався раніше: зрозумів, чого хоче. Відколи він уперше побачив його, він захотів Перстень Ворога!

— Семе! — скрикнув приголомшений Фродо. Він на якийсь час замислився і тепер раптом стрепенувся, та вже запізно.

— О, горе мені! — зблід Сем, а тоді відразу ж почервонів. — Знову розбалакався! «Тільки-но роззявиш свого великого рота, відразу ж затуляй його власною п'ятою», — говорив мені Дідусь і був правий. О, що я наробив!

Але послухайте, пане! — Він обернувся обличчям до Фарамира, зібравши всю свою мужність. — Не повертайте на шкоду моєму господареві те, що його слуга — просто дурень. Ви так гарно говорили, приспали мою пильність розповідями про ельфів і таке інше. Та, як кажуть у нас, гобіта красять гарні вчинки. Зараз саме нагода виявити вашу великодушність.

— Он воно як, — проказав Фарамир, повільно і дуже тихо, з дивною усмішкою. — Ось яка відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який нібито був знищений. І Боромир намагався відібрати його силоміць? А ти втік? І прибіг — аж до мене! І тут на безлюдді ви у мене в руках: двоє дрібнолюдиків, і моя сотня воїнів, і Перстень над Перснями. Дивний поворот долі! Нагода для Фарамира, капітана Ґондору, виявити великодушність! Ха! — Він підвівся, дуже високий і суворий, сірі очі його блищали.

Фродо та Сем скочили з ослінчиків і притулилися спинами до стіни, схопившись за мечі. Запанувала тиша. Усі люди в печері перестали розмовляти і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир опустився у крісло і тихо засміявся, а тоді знову спохмурнів.

— Бідний Боромир! Таке страшне випробування! — сказав він. — Як роз'ятрили ви мою печаль, ви, два мандрівники з далекого краю, носії загрози для людей! Але ви менше знаєтеся на людях, аніж я на дрібнолюдиках. Ми люди Ґондору, і ми шукаємо істину. Ми рідко хвалимося, та ми виконуємо обіцяне або вмираємо, зробивши спробу виконати. «Навіть якщо я знайду його на дорозі, то не візьму», — сказав я собі. Навіть якби я був той, хто його шукає, і навіть якби тоді, коли говорив це, я не знав, що це за річ, — то все одно мав би вважати ті слова присягою і дотримуватися її.

Але я не той. Або я достатньо мудрий, аби знати, що є такі небезпеки, від яких людина повинна втікати. Сідайте і будьте спокійні! Не картай себе, Семвайзе. Якщо ти спіткнувся, то вважай, що так судилося. Серце твоє настільки ж проникливе, наскільки й вірне, і бачить воно краще, ніж твої очі. Хоч і дивно це звучить, та нічого страшного, що ти виказав мені таємницю. Це навіть може допомогти господареві, котрого ти любиш, і стати йому у пригоді. Тож заспокойся. Та надалі ніколи не називай цю річ уголос. Досить і цього одного разу.

Гобіти підійшли до ослінчиків і тихенько сіли. Люди повернулися до вина та розмов, зрозумівши, що їхній капітан пожартував із маленькими гостями, й усе вже закінчилося.