Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Тоді десь зовсім поруч проговорив Фарамир:

— Розв'яжіть їм очі!

Пов'язки та каптури зняли, і гобіти стояли, кліпаючи й хапаючи повітря. Стояли вони на вологій підлозі з полірованого каменю, на порозі, як виявилося, грубо витесаної у скелі арки, що відкривалась у темряву позаду них. А перед ними висіла прозора водяна завіса, так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід. Низьке проміння призахідного сонця впиралось у неї, і червоне світло розпадалося на безліч блискітливих промінчиків, які змінювали свої барви. Гобітам здавалося, що вони стояли біля вікна якоїсь ельфійської вежі, завішаного намистинами зі срібла-золота і рубіну, сапфіру й аметисту, пойнятими лагідним вогнем.

— Нам пощастило прийти сюди саме вчасно — ось вам нагорода за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Заходу Сонця, Геннет-Аннун, найпрекрасніший водоспад Ітілієну, країни тисячі джерел. Мало кому з чужинців щастило його побачити. Щоправда, за ним немає рівної йому за красою зали. Та прошу вас, заходьте!

Поки він говорив, сонце сіло і полум'я на водоспаді згасло. Гобіти обернулись і пройшли попід аркою. Відразу ж опинились у просторій грубо обтесаній печері з нерівним низьким склепінням. Кілька смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Тут уже зібралося багато людей, і решта по двоє-троє підходила через темні вузькі двері в одній стіні. Коли очі звикли до напівтемряви, гобіти побачили, що печера більша, ніж здалося спочатку, і повна запасів зброї та провіанту.

— Ну, ось і наш притулок, — сказав Фарамир. — Не надто зручний, але тут можна спокійно перебути ніч. Принаймні тут є харчі й сухо, хоч і без вогнища. Колись через цю печеру та попід аркою текла вода, але будівничі давнини відвели джерело на верх скелі, й тепер вода падає з удвічі більшої, ніж колись, висоти. Усі підходи до цього ґроту замуровані. Залишилися тільки два виходи: он той коридор, яким ви пройшли зі зав'язаними очима, та через завісу Вікна у глибокий басейн, на споді якого гострі, як ножі, скелі. А зараз відпочивайте, поки нам приготують вечерю.

Гобітів провели в куток і показали низьке ліжко, де вони могли при бажанні прилягти. Тим часом люди тихо, але швидко порались у печері. З-під стін висунули легкі столи, розставили посуд. Він був простий і переважно без оздоб, але красиво та майстерно зроблений: круглі тарелі, миски з полив'яної глини або виточені з дерева, гладкі й чисті. Було кілька келихів і тарілок із полірованої бронзи; а просту срібну чашу поставили перед капітаном посередині головного стола.

Фарамир наближався до кожного, хто приходив, і про щось розпитував тихим голосом. Дехто повернувся з гонитви за південцями; розвідники, котрі залишалися біля дороги, прийшли останні. Вдалося наздогнати всіх південців, окрім великого мумака: ніхто не знав, що з ним сталося. Ніде не було ні сліду ворога, навіть жодного орка-шпигуна.

— Що бачив і що чув ти, Анборне? — запитав Фарамир останнього з прибулих.

— Нічого, капітане, — відповів чоловік. — Принаймні орків немає. Та я бачив, чи, може, мені привиділося щось доволі дивне. Опускалися густі сутінки, а тоді все здається більшим, аніж є насправді. Може, то була просто білка. — Сем нашорошив вуха. — Та якщо білка, то чорна, і хвоста я не бачив. Тінь майнула по землі і шмигонула за дерево, а коли я підійшов ближче, то щось полізло по стовбуру нагору, хутко, мов білка. Ви не веліли бити диких звірів без потреби, а звіром воно і здавалося, тож я не стріляв. Та і надто темно було, щоби поцілити, а та істота в одну мить сховалась у сутіні листя. Але я трохи почекав під деревом, бо дивним усе видавалось, а потім пішов далі. Здається, я почув, як воно засичало на мене згори, коли я відвернувся. Велика білка, мабуть. Може, під тінню Неназваного до наших лісів забрідають якісь звірі з Морок-лісу. Кажуть, у них там водяться чорні білки.

— Мабуть, — сказав Фарамир. — Але якщо так, то це було би поганим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні втікачі з Морок-лісу.

Семові здалося, що при цих словах він кинув швидкий погляд на гобітів; але Правоніг промовчав. Якийсь час вони з Фродо лежали і дивилися на полум'я смолоскипів і на чоловіків, котрі сновигали по печері та говорили приглушеними голосами. Тоді раптом Фродо заснув.

Сем сперечався сам зі собою. «Може, він каже правду, — думав він, — а може — ні. За гарними промовами може ховатися нечисте серце. — Він позіхнув. — Поспати мені хоча би з тиждень. І що я можу, навіть коли не спатиму, я один, а тих людей он скільки? Нічого не можеш, Семе Правоноже; та все одно доведеться не спати». І якось йому це вдалося. Світло під аркою пригасло, й сіра запона водоспаду потьмяніла, злившись із густими сутінками. Плюскотіла вода, рівно та незмінно вранці, ввечері, вночі. Її жебоніння і шепіт присипляли. Сем кісточками пальців підтримував повіки.

Запалили ще кілька смолоскипів. Розкоркували барильце вина. Розкрили скрині з їжею. Люди наносили води з водоспаду. Дехто мив руки. Фарамирові піднесли широкий мідний таз і білий рушник, і він умився.

— Розбудіть наших гостей, — сказав він, — і допоможіть їм умитися. Час до столу.

Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий до прислуги, здивовано дивився на високого воїна, котрий уклонився з чашею води в руках.

— Поставте це, будь ласка, на підлогу! — попросив Сем. — Так буде легше і мені, й вам.

Тоді, на подив і втіху людей, він занурив голову в холодну воду і сполоскав шию та вуха.

— Це такий звичай вашого краю — мити голову перед вечерею? — запитав воїн, котрий прислуговував гобітам.

— Ні, лише перед сніданком, — відповів Сем. — Але якщо ти не виспаний, то холодна вода на шию — як дощ на зів'ялий салат. Отак! Тепер я не засну, поки не попоїм.