Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ґандалф! — вигукнув Фродо. — Я так і думав. Ґандалф Сірий, наш дорогий порадник. Проводир нашого Загону. Він загинув у Морії.

— Мітрандір загинув? — вигукнув Фарамир. — Здається, що зла доля переслідує ваше братство. Насправді важко повірити, що людина така мудра і така могутня — адже здійснив він багато надзвичайних справ — могла загинути, і стільки таємних знань щезне з цього світу. А ти в цьому впевнений, упевнений, що він не просто залишив вас там, де вважав за потрібне?

— На жаль, це правда, — сказав Фродо. — Він упав у безодню на моїх очах.

— Бачу, є щось жахливе в цій історії, — сказав Фарамир, — яку, можливо, розкажеш мені якось увечері. Цей Мітрандір був, наскільки я розумію, не просто мудрець, а і видатний діяч нашого часу. Був би він із нами, коли ми намагалися розгадати незрозумілі слова нашого сну, то все пояснив би нам, і потреба в посланці відпала б. А може, він би нічого й не сказав, і подорож була рокована Боромирові. Мітрандір ніколи не розповідав нам, що має бути, і не відкривав своїх планів. Не знаю, як це йому вдалось, але він отримав дозвіл Денетора оглянути таємниці нашої скарбниці, і я дечого в нього навчився, коли він розмовляв зі мною (хоча це бувало не часто). Він постійно вивчав і допитувався в нас передусім про Велику Битву, що відбулася на Дагорладі на самих початках Ґондору, коли Той, котрого ми не називаємо, був скинутий. Особливо його цікавила історія Ісілдура, хоча ми мало що могли розказати, адже про його загибель майже нічого не знали. — Голос Фарамира стишився до шепоту. — Але я дещо дізнався чи здогадався й відтоді тримав цю таємницю глибоко в серці: Ісілдур зняв щось із руки Неназваного, залишаючи Ґондор, аби ніколи не повернутися. Саме такою, гадаю, була відповідь на питання Мітрандіра. Але тоді це здавалося справою, що цікавила тільки дослідників стародавньої історії. І не подумав я про Прокляття Ісілдура, коли ми обговорювали загадкові слова зі сну. Адже Ісілдур потрапив у засідку і загинув од стріли орка, розповідала наша легенда, й Мітрандір більше нічого не розказував.

Чим насправді є ця Річ, я не знаю; та це мусить бути якась коштовність великої влади і загрози. Мабуть, якась лиха зброя, яку винайшов Темний Володар. Якщо ця річ дає перевагу в бою, тоді я повірю, що Боромир, гордий і безстрашний, часто запальний, завжди спраглий перемог для Мінас-Тіріта (і при тому ще власної слави), міг забажати її. Шкода, що це він вирушив у дорогу! Мій батько і старійшини мали вибрати мене, та він сам запропонував себе як старшого та загартованішого (і те, й інше — правда) і не хотів поступатись.

Але ну ж бо, перестань боятися! Я не візьму цю річ, хоч би вона лежала при дорозі. Навіть якби Мінас-Тіріт гинув і лише я один міг би його врятувати, використавши зброю Темного Володаря для добра міста і моєї слави. Ні, я не прагну таких перемог, Фродо, сину Дроґо.

— Не потрібні вони і Раді, — сказав Фродо. — І мені — теж. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.

— Щодо мене, — сказав Фарамир, — то я би хотів, аби у дворі королів знову розквітло Біле Дерево, і щоби повернулася Срібна Корона, і щоб у Мінас-Тіріті був мир: Мінас-Анор знову, як у давнину, щоби був повний вогнів, веселий і прекрасний, рівний серед рівних — не як пан серед невільників, ні, нехай навіть добрий пан серед слухняних невільників. Війна неминуча, якщо ми будемо боронитися від руїнника, котрий радий би винищити нас усіх; але я не люблю мечів за їхню гостроту, ні стріл за їхню швидкість, ані воїна за його славу. Я люблю тільки те, що вони боронять: місто людей із Нуменору; і я волів би, щоби його любили за його історію, стародавність, його красу та мудрість. Аби не боялись, а лише поважали, як поважають видатну людину, стару та мудру.

Тож не бійся мене! Я не прошу тебе розкривати таємниці. Я навіть не запитую, чи цього разу я ближчий до істини. Та якщо ти мені повіриш, то я, можливо, зможу тобі чимось зарадити, так, навіть допомогти тобі.

Фродо не відповідав. Він мало не піддався своєму прагненню отримати допомогу та пораду і не розповів цьому стриманому молодому чоловікові, чиї слова здавалися такими мудрими та чесними, все, що мав на думці. Але щось його стримало. На серці було важко від жалю і тривоги: якщо з Дев'ятьох Піших уціліли тільки він і Сем — а це здавалося цілком імовірним, — то, значить, він один відповідав за таємницю їхнього завдання. Тоді краще незаслужена недовіра, ніж квапливі слова. І спогад про Боромира, про його жахливу переміну, викликану спокусою Персня, оживав, коли Фродо дивився на Фарамира і слухав його голос: брати були різні, та все ж дуже подібні.

Якийсь час вони ішли мовчки, безшумно ступаючи, мов сіро-зелені тіні під старими деревами; вгорі співало багато пташок, і сонячне проміння відбивалося від лискучої дахівки темного листя вічнозелених лісів Ітілієну.

Сем у розмову не встрявав, але слухав; і водночас він нашорошив гострі гобітські вуха, прислухаючись до всіх тихих лісових звуків довкола. Одне він помітив — що в розмові жодного разу не згадали ім'я Ґолума. Сема це втішило, хоча він і розумів марність сподівання, що ніколи більше не почує його. Також Сем невдовзі помітив, що неподалік ішло багато людей: не лише Маблунґ і Дамрод то з'являлися, то зникали в тінях попереду, але й інші швидко та потай пробиралися до якогось призначеного місця.

Одного разу, різко обернувшись — його мовби вколов чийсь погляд у спину, — він на мить помітив темну фігурку, яка шмигнула за стовбур дерева. Сем було відкрив рота, але передумав говорити. «Я в цьому не впевнений, — подумав він, — та і навіщо згадувати про цього злочинця, якщо вони воліють про нього забути? Шкода, що я не можу забути!»

І так вони йшли, аж поки ліс почав рідшати, а схил став крутіший. Тоді вони знову звернули, тепер праворуч, і невдовзі вийшли до невеликої річки у вузькому яру, — то був той самий струмок, що далеко вгорі сочився з круглого озерця, а тепер бистрим потоком збігав кам'янистим глибоким руслом, перекритим гіллям падуба і темного самшиту. На заході, внизу, в серпанку проміння, вони побачили низину та широкі луги, а вдалині під вечірнім сонцем виблискувала широка стрічка Андуїну.

— Тут, на жаль, мушу зробити щось не дуже поштиве, — сказав Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це тому, хто досі порушував накази і не відрубав вам голів чи навіть не зв'язав вас. Але тут починається стежка, на яку нікому з чужоземців, навіть роганцям, котрі воюють на нашому боці, не велено ступати з видющими очима. Я мушу зав'язати вам очі.

— Воля твоя, — сказав Фродо. — Навіть ельфи так чинять, і з пов'язкою на очах ми перетнули кордони прекрасного Лотлорієну. Гномові Ґімлі це дуже не сподобалося, та гобіти стерпіли.

— Я не поведу вас до такого прекрасного місця, — сказав Фарамир. — Але я радий, що ви погоджуєтеся самі й мені не треба вас примушувати.

Він тихо свиснув, і тут же Маблунґ і Дамрод виступили з хащ і підійшли до нього.

— Зав'яжіть очі нашим гостям, — велів Фарамир. — Щільно, та не надто тісно. Рук не зв'язуйте. Вони дали слово не підглядати. Я би дозволив їм просто заплющити очі, та вони кліпають, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно.

Зеленими хустками два охоронці зав'язали гобітам очі й низько насунули каптури; тоді швидко схопили кожного за руки й пішли. Про цю останню милю дороги Фродо та Сем знали тільки те, про що здогадались у темряві. Стежка повела круто вниз; невдовзі вона стала така вузька, що вони пішли вервечкою, торкаючись кам'яних стін обабіч; їхні охоронці спрямовували їх іззаду, міцно тримаючи за плечі. Час від часу підходили до небезпечних місць, і тоді гобітів переносили на руках. Шум ріки постійно було чути праворуч, і він усе наближався та гучнішав. Нарешті зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко покрутили гобітів кілька разів, так що ті втратили чуття будь-якого напрямку. Трохи піднялись угору: було холодно, і шум води стих. Тоді гобітів узяли на руки і понесли вниз, униз по сходах, а потім завернули за ріг. Раптом вода знову зашуміла, тепер голосно та бурхливо. Здавалося, вода була довкола, і на руках і щоках осідав дрібний дощ. Нарешті гобітів знову поставили на землю. Якусь мить вони так і стояли, перелякані, в темряві, не знаючи, де вони; всі мовчали.