Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Фродо на мить задумався, побоюючись нової пастки і не знаючи, чим закінчиться ця розмова. Йому ледве вдалось уберегти Перстень від жадібних рук Боромира, тож як тепер бути серед стількох людей, войовничих і сильних, він не знав. Однак серцем відчував, що Фарамир, хоча зовні дуже схожий на брата, був не такий зарозумілий, а суворіший і мудріший.

— Я пригадую, що Боромир носив ріг, — нарешті мовив Фродо.

— Все правильно, схоже, ти справді його бачив, — сказав Фарамир. — Мабуть, ти зараз можеш собі його уявити: великий ріг дикого тура зі Сходу, оправлений у срібло, оздоблений стародавніми рунами. У нашому роду цей ріг упродовж поколінь переходив од батька до найстаршого сина; і говорять, якщо в межах колишніх володінь Ґондору просурмити в нього, кличучи на допомогу, то звук його обов'язково почують.

За п'ять днів до цього походу, одинадцять днів тому саме о цій порі, я почув поклик рогу: звідкись із півночі, та нечіткий, наче відлуння з глибин пам'яті. Ми з батьком сприйняли це за лиху прикмету, адже не було жодної звістки, відколи Боромир пішов, і ніхто з наших людей не бачив, аби він перетинав наші кордони. А на третю ніч трапилася ще одна, дивніша річ.

Уночі я сидів біля вод Андуїну, в сірій темряві під блідим місяцем-молодиком, і дивився на невпинну течію; сумно шелестів очерет. Так ми завжди несемо варту на берегах біля Осґіліата, який частково захопили наші вороги і нападають звідти на наші землі. Але тієї опівнічної години весь світ спав. І тоді я побачив, чи так мені здалося, човен, що плив по воді, поблискуючи сірим світлом, невеличкий човен дивної форми з високо піднятим носом, а на веслах і при кермі не було нікого.

Мене охопив трепетний страх, бо від човна сочилося слабке світло. Та я підвівся, підійшов до самого берега і ступив у воду, бо мене тягнуло до нього. Тоді човен розвернувся і повільно підплив до мене на відстань простягнутої руки, та я не наважився торкнутися його. Човен сидів глибоко у воді, мовби сильно навантажений, і мені здалося, що він до самих бортів наповнений чистою водою, з якої лилося світло; а в обіймах води спочивав витязь.

На його колінах лежав зламаний меч. Я побачив на тілі воїна багато ран. То був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його зброю, його меч, дороге мені обличчя. Не було тільки одного — його рогу. І лише однієї речі не впізнав я — гарного пояса, мовби сплетеного зі золотих листків. «Боромире! — вигукнув я. — Де твій ріг? Куди ти пливеш? О Боромире!» Та він уже відплив. Човен повернувся за течією і розтанув, виблискуючи, у темряві. Схоже на сон, але сном це не було, бо не було пробудження. І я не маю сумнівів, що він загинув і відплив униз по Ріці до Моря.

— Який жаль! — сказав Фродо. — Це справді був Боромир. Адже золотий пояс подарувала йому Ґаладріель, Володарка Лотлорієну. І вона також одягла нас у ці сірі плащі. Ця застібка — теж ельфійської роботи. — Він торкнувся зелено-срібного листка, що зчеплював комір його плаща.

Фарамир придивився до брошки.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви проходили через землю Лорієну? У давнину він називався Лауреліндоренан, але люди вже давно забули про нього, — м'яко додав він, зачудовано поглянувши на Фродо. — Багато з того, що здавалося мені дивним у тобі, я починаю розуміти. Чи не розкажеш мені ще чогось? Адже нестерпно знати, що Боромир загинув так близько від рідної землі.

— Я не можу додати нічого, — відповів Фродо. — Однак твоя розповідь навіяла мені погані передчуття. Мабуть, ти бачив видіння, тінь нещастя, яке було чи буде. А може, це підступний жарт Ворога. Під водою Мертвих Боліт я бачив обличчя прекрасних витязів давнини, та, може, і це навіяли його злі чари.

— Ні, це не його чари, — сказав Фарамир. — Бо вони сповнюють серце ненавистю; а моє серце переповнювали жаль і скорбота.

— Але хіба таке можливе? — запитав Фродо. — Адже ніякий човен не перенесло би через пороги Тол-Брандіру; та і Боромир збирався йти додому через Енту і землі Рогану. І як міг човен подолати піну великого водоспаду, не потонувши в його кипучих водах, хоч і сам був наповнений водою?

— Не знаю, — сказав Фарамир. — Але звідки ці човни?

— З Лорієну, — відповів Фродо. — У трьох таких ми спустились Андуїном до Водоспаду. Вони також ельфійської роботи.

— Ти пройшов через Таємну Землю, — сказав Фарамир, — але, здається, мало що зрозумів про її силу. Якщо люди зустрінуться з Чарівницею, яка мешкає в Золотому Лісі, то можуть сподіватися на дивні наслідки. Адже небезпечно смертному покидати світ під цим Сонцем, і в давнину мало хто повертався звідти незміненим, — сказав він.

— Боромире, о Боромире! — затужив він. — Що сказала вона тобі, безсмертна Володарка? Що вона побачила? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо пішов ти до Лауреліндоренану, чому не рушив своїм шляхом, не приїхав верхи на конях Рогану вранці до рідного дому?

Тоді, обернувшись до Фродо, знову проказав тихим голосом:

— На ці питання, гадаю, можеш відповісти ти, Фродо, сину Дроґо. Та, мабуть, не тут і не зараз. А щоби ти не думав, що мої видіння були оманою, скажу тобі таке. Принаймні ріг Боромира повернувся насправді, а не в уяві. Ріг повернувся, проте розрубаний надвоє, сокирою чи мечем. Уламки прибило до берега нарізно: один знайшли в очеретах на північ від гирла Енти, де залягли охоронці Ґондору; другий виловив із течії вартовий на ріці. Сподівань мало, та кажуть, що кожен злочин рано чи пізно розкривається.

Тепер уламки рогу старшого сина лежать на колінах Денетора, який сидить на своєму троні, чекаючи новин. Ти не зміг би пояснити, як це все сталося?