Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Тепер мисливці переслідували ворогів при світлі білого дня. Здавалося, що орки шалено поспішали. Тут і там валялися загублені чи покинуті речі: торби з-під харчів, шкоринки сірого хліба, розірваний чорний плащ, розбитий об каміння підкований залізом черевик. Сліди вели їх краєм уступу на північ, і нарешті мисливці підійшли до глибокої розколини, висіченої у скелі шумним гірським потоком. Цим вузьким ложем у долину спускалася, мов круті сходи, кам'яниста стежка.

Унизу перед ними зовсім неочікувано розпростерлися трави Рогану. Мов зелені морські хвилі, підбігали вони аж до самого підніжжя Емін-Муїлу. Річка губилась у буйних заростях хопти й лопухів, і чути було, як із тихим плюскотом пологими схилами вона струменіла до драговин далекої долини Енти. Здавалося, що зима лишилася за горами. Повітря тут було м'яке і тепле, і трохи духмяне, мовби весняні соки вже прокинулись у зіллі та листі. Леґолас глибоко вдихнув, як спраглий подорожній, котрий впивається водою після мандрів пустелею.

— Ах, як пахне зелень, — промовив він. — Це краще за будь-який сон. Біжімо вперед!

— Легконогі тут можуть бігти швидко, — сказав Араґорн. — Швидше, мабуть, за підкутих залізом орків. Тепер ми зможемо їх наздогнати!

Вони побігли вервечкою, мов гончаки по свіжому сліду, й очі їхні палали гарячим вогнем. Майже просто на захід орки протоптали широку просіку; там, де вони пробігли, духмяна трава Рогану лежала чорна і потовчена. Раптом Араґорн скрикнув і звернув із головної стежки.

— Стійте! — крикнув він. — Не йдіть за мною!

Він швидко кинувся праворуч, бо помітив, що від інших слідів відходили відбитки маленьких босих ніг. Але далеко вони не забігли: по них пройшлись орківські черевики, які також звернули від головного сліду, — втікача наздогнали і доправили назад. Там, де зникали маленькі сліди, Араґорн нахилився й підняв щось із трави, а тоді побіг до друзів.

— Так, — мовив він, — цілком ясно: сліди гобіта. Мабуть, Піпіна. Він менший за Мері. І погляньте на це!

Він показав річ, що виблискувала на сонці. Вона була схожа на молодий буковий листок, красивий і дивний на цій лисій рівнині.

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леґолас і Ґімлі.

— Листя з дерев Лорієну не падає просто так, — сказав Араґорн. — І цей упав не випадково: його кинули як знак для того, хто піде слідом. Гадаю, що саме для цього Піпін і відбігав од стежки.

— Отже, він принаймні був живий, — сказав Ґімлі. — Скористався здоровим глуздом, і ногами також. Це втішає. Недаремно ми пішли слідом.

— Будемо сподіватися, що він не заплатив надто дорого за свою сміливість, — зітхнув Леґолас. — Ходімо! Вперед! Як подумаю, що цих веселих гобітів ведуть, мов худобу, серце терпне.

Сонце видерлося до полудня і повільно покотилося до заходу. Перисті хмарки піднімалися з далекого моря на півдні й розносилися легким вітерцем. Сонце сіло за обрій. За плечима мисливців виросли довгі тіні й потяглися до сходу, а ті все бігли вперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, а орки все ще були далеко попереду. На пласкій рівнині їх не було видно.

Споночіло, коли Араґорн зупинився. Лише двічі за час денного переходу вони зупинялися на короткий перепочинок, і тепер між ними та східною стіною, де вони стояли на світанку, лежали дванадцять ліг.

— Зараз перед нами важкий вибір, — сказав він. — Чи перепочинемо вночі, чи підемо далі, поки вистачатиме волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на нічліг, а ми будемо відпочивати, то нам їх не наздогнати, — сказав Леґолас.

— Ну, але ж і орки зупиняються на маршах, — заперечив Ґімлі.

— Не часто мандрують орки при денному світлі, однак ці нині наважилися, — сказав Леґолас. — Звісно, вони не будуть зупинятись уночі.

— Але ж уночі ми не зможемо знайти слідів, — сказав Ґімлі.