Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Вони ведуть просто на північ, не відхиляючись праворуч чи ліворуч, наскільки я бачу, — наполягав Леґолас.

— Можливо, я зумів би провести вас наосліп у темряві, — сказав Араґорн, — але якщо ми зіб'ємося зі сліду або орки кудись повернуть, то, щоби на світанні знову вийти на стежку, ми витратимо набагато більше часу.

— І ще, — додав Ґімлі. — Тільки завидна можна розгледіти якийсь бічний слід. Якщо полонений утече або його кудись віднесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, до Мордору, ми про це не дізнаємося.

— Це правда, — погодився Араґорн. — Але якщо я правильно прочитав знаки, у загоні переважають орки Білої Руки, й усі прямують до Ізенґарда. Поки що все вказує на це.

— Однак було би необачно покладатися на ці знаки, — зазначив Ґімлі. — Що скажеш про втечу? У темряві ми би пропустили сліди, які привели до застібки.

— Після цього випадку орки подвоїли пильність, а полонені, напевно, виснажені, — сказав Леґолас. — Іншої втечі не буде, хіба що її влаштуємо ми. Як ми це зробимо, гадати рано, спершу їх треба наздогнати.

— Але навіть я, гном, котрий чимало мандрував, і не найслабший серед своїх родичів, не можу бігти до Ізенґарда, не переводячи духу, — сказав Ґімлі. — І в мене серце щемить, і я би хотів рушати якнайшвидше; та зараз мушу перепочити, щоби потім бігти хутчіше. А якщо вже відпочивати, то глуха ніч — найкращий час для цього.

— Я казав, що вибір буде важкий, — сказав Араґорн. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти наш проводир, — відповів Ґімлі, — і ти маєш досвід у погонях. Тобі вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леґолас. — Але ми мусимо триматись один одного. Я послухаюся твого рішення.

— Дарма ви покладаєтеся на мій вибір, — мовив Араґорн. — Відколи ми пропливли повз Арґонат, усі мої рішення виходять на зле.

Він замовк і довго вдивлявся в густу темряву на заході та на півночі.

— У темряві не підемо, — сказав він нарешті. — Не помітити якогось сліду чи знаку видається мені найбільшою небезпекою. Якби місяць давав більше світла, ми би цим скористалися, та — на жаль! — він зараз сідає рано і ще тоненький і блідий.

— А сьогодні він іще й укритий хмарами, — промимрив Ґімлі.

— І чому Володарка не подарувала нам світильника, такого як Фродо?

— Він буде потрібніший тому, кому його подарували, — сказав Араґорн. — Тільки від нього залежить виконання завдання. А нам випала невелика роль у видатних справах нашого часу. Можливо, наша гонитва марна від самого початку, й мій вибір мало що може змінити. Гаразд, я вибрав. Тож тепер скористаймося часом якнайкраще!

Він упав на траву й одразу ж заснув, бо не спав іще від ночівлі під тінню Тол-Брандіру. Перед світанком він прокинувся й підвівся. Ґімлі все ще міцно спав, а Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, замислений і мовчазний, як молоде дерево тихої ночі.

— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав Леґолас, обертаючись до Араґорна. — Я відчуваю, що вони не відпочивали вночі. Лише орел зможе їх тепер наздогнати.

— Але ми все одно підемо, — сказав Араґорн. Він нахилився і розбудив гнома. — Вставай! Треба йти. Слід холоне.

— Ще темно, — пробурмотів Ґімлі. — Навіть Леґолас із гори не побачив би їх, доки сонце не зійде.