Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Гадаю, ворог привів зі собою свого ворога, — відповів Араґорн. — Це північні орки здалеку. Серед убитих немає жодного великого орка з дивною емблемою. Напевно, пересварилися: серед цієї мерзоти це звична справа. Може, сперечалися, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Ґімлі, — які, будемо також сподіватися, не зустріли тут свою смерть.

Араґорн обшукав усе довкола, та ніяких інших слідів бійні не знайшов. Рушили далі. Небо на сході почало бліднути; гасли зірки, поволі розросталося сіре світло. Невдовзі вони вийшли до ущелини, в якій невеликий звивистий струмок прорізав глибоке кам'яне русло. Біля води росли якісь кущі й подекуди виднілися зелені латки трави.

— Нарешті! — вигукнув Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Вгору цим жолобом пішли орки після своєї сварки.

Тепер мандрівники звернули на новий шлях. Легко перестрибували вони з каменя на камінь, мовби забули про втому після нічного перепочинку. Нарешті вийшли на хребет сірого пагорба, і раптовий порив вітру скуйовдив їхнє волосся та розвіяв плащі: прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, вони побачили за Рікою далекі гори, залиті світлом. День стрибнув у небо. Багряний окраєць сонця піднімався над хвилями темної землі. Попереду, на заході, світ лежав сонний, безформний і сірий; але навіть поки вони дивилися, нічні тіні танули, поверталися до життя барви пробудженої землі: зелень заливала широкі луки Рогану; білі смуги туману мерехтіли в долинах ріки; а ген ліворуч, ліг за тридцять, блакитні та багряні здіймалися Білі Гори, і їхні іскристі засніжені вершини горіли світанковим рум'янцем.

— Ґондоре! Ґондоре! — вигукнув Араґорн. — Чи побачу я коли тебе у щасливішу годину?! Ще не веде моя дорога на південь, до твоїх сяйливих потоків.

Ґондоре! Мій Ґондоре поміж: Моря й Гір!

Там Вітер Західний гуля, і з давніх пір

Там світло сипле Срібне Древо Королів.

О горді мури! Білі вежі! Трон моїх жалів!

О Ґондоре! Чи ж побачу Срібне Древо я,

Чи Вітер Західний між: Гір і Моря ще гуля?

— А тепер ходімо! — сказав він, відводячи погляд від півдня і повертаючись лицем на північний захід, до шляху, яким мусив пройти.

Кряж, на якому стояли товариші, круто спадав донизу. За якихось двадцять сажнів нижче широкий і нерівний уступ раптом обривався стрімкою скелею, Західною Стіною Рогану. Тут закінчувалися гори Емін-Муїл, а внизу, скільки сягало око, простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — вигукнув Леґолас, вказуючи у бліде небо. — Знов орел! Він дуже високо. Здається, летить геть, повертається на північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі його не розгледять, дорогий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Мабуть, він справді дуже високо. Якщо це той самий птах, то хотів би я знати, хто і куди його послав. Але дивися! Тут поблизу щось важливіше: на рівнині хтось рухається!

— Справді, — підтвердив Леґолас. — Великий інший загін; але більше нічого не скажу, не можу розгледіти, хто такі. До них далеко, ліг дванадцять, мабуть; але на пласкій рівнині важко вгадати відстань.

— Гадаю, нам уже не треба шукати ніяких слідів, — сказав Ґімлі. — Просто найкоротшим шляхом спустимось у долину.

— Сумніваюся, що знайдеться стежка, коротша за ту, яку обрали орки, — зазначив Араґорн.