Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Та згодом усе одно доведеться знайти розгадку, щоби зробити правильний вибір, — відказав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору взагалі нема, — зазначив Ґімлі.

Гном зрубав кілька гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, зверху постелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег тіло полеглого товариша разом із трофеями його останньої битви, що мали вирушити разом із ним. До берега було близько, та завдання виявилося нелегким, тому що Боромир був чоловік високий і міцний.

Араґорн залишився біля води, а Ґімлі та Леґолас помчали бігцем до Парт-Ґалену. Відстань туди була з милю, тому минув якийсь час, поки вони повернулись у двох човнах, швидко веслуючи вздовж берега.

— Якісь чудеса! — вигукнув Леґолас. — Ми знайшли тільки два човни. Від третього нема ні сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— На орків не схоже, — відповів Ґімлі. — Вони забрали б або понищили всі човни, і речі також.

— Коли повернемося, я все уважно огляну, — сказав Араґорн.

Вони поклали Боромира на дно човна, який мав віднести його назавжди. Під голову підклали згорнутий сірий ельфійський плащ. Розчесали і розпустили по плечах довге чорне волосся. Золотий пояс Лорієну виблискував на його стані. Збоку поклали його шолом, а на коліна — розрубаний ріг, руків'я та уламки меча; у ногах поскладали ворожу зброю. Потім припнули похоронний човен до корми іншого човна і спустили його на воду. Вони сумно веслували вздовж берега і, випливши на бистрину, проминули зелений луг Парт-Ґалену. Стрімкі скелі Тол-Брандіру жевріли у промінні пообіднього сонця. Просто попереду над Рауросом висів золотий серпанок водяних бризок. Застигле повітря здригалося від ревіння водоспаду.

Сповнені смутку, відв'язали вони похоронний човен: там лежав Боромир, світлий, спокійний, гойдаючись на поверхні плинних вод. Течія підхопила його, а друзі стримали свій човен, гребучи проти течії веслами. Боромир проплив повз них, і човен його поволі відносило, аж поки він не змалів до темної цятки в золотавому світлі й раптом зовсім зник із очей. Раурос і далі ревів. Ріка забрала Боромира, сина Денетора, й уже ніхто й ніколи не бачив у Мінас-Тіріті, щоби, як колись, стояв він на Білій Вежі на світанні. Та в Ґондорі ще багато років пам'ятали, як ельфійський човен спустився пінистим водоспадом, минув Осґіліат і широким гирлом Андуїну виплив до Великого Моря в зоряну ніч.

Троє товаришів довго ще мовчки дивилися йому вслід. Тоді створив Араґорн:

— Вони виглядатимуть його з Білої Вежі, та він не повернеться ні з гір, ані з моря.

Він хвилину помовчав і почав співати:

Над луками Рогану між високих трав,

Там Вітер Західний здавна вздовж: стін гуляв.

«Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс?

Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?»

«Я бачив: плив він сімома потоками в імлі;

Я бачив: він ішов на край безлюдної землі,

Аж поки ген на Півночі у темряву пірнув.