Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Бурлаку дуже зацікавили ті відкриття.

— Шкода, що я сам усе не оглянув, — сказав він, поспішаючи до джерела.

— Усе так, як я і боявся, — сказав він, повернувшись. — Сем і Піпін затоптали м'який ґрунт, і всі сліди переплутані. Тут нещодавно побували слідопити. То вони залишили хмиз. Але є там і свіжіші сліди, не слідопитів. День-два тому тут хтось ходив у важких чоботях. Щонайменше один. Упевнено не скажу, та здається, що ніг, узутих у чоботи, була не одна пара. — Він замовк і стояв задуманий.

Усі гобіти уявили собі Вершників у плащах і чоботях. Якщо Вершники вже побували в улоговині, то чим швидше Бурлака виведе їх звідси, тим краще. Почувши звістку про ворогів на Дорозі, за якихось кілька миль звідси, Сем із неприязню оглянув видолинок.

— Чи не краще нам якомога швидше забиратися звідси, пане Бурлако? — нетерпляче запитав він. — Уже пізно, і мені не подобається ця діра: від неї серце холоне.

— Так, звісно, нам треба негайно вирішувати, що робити, — відповів Бурлака і глянув на небо, щоби визначити час і погоду. — Так, Семе, — мовив він нарешті, — тут мені також не подобається; та кращого місця, до якого ми би добралися завидна, придумати не можу. Принаймні зараз ми не на очах, а якщо рушимо, то шпигуни нас помітять швидше. Єдине, що ми можемо зробити, це змінити напрямок і піти на північ ось повз це пасмо пагорбів, де місцевість така сама, як і тут. Дорогу стережуть, а нам би довелося її перетнути, щоби добратися до чагарників на півдні. А на північ від Дороги за пагорбами місцевість на багато миль гола та пласка.

— А Вершники можуть бачити? — спитав Мері. — Тобто раніше вони завжди користувалися носами, а не очима, винюхували нас, якщо винюхування правильне слово, принаймні вдень. Але ти примусив нас лягти, коли побачив їх унизу; а зараз говориш, що нас можуть помітити, якщо ми підемо.

— На вершині я був надто необережним, — відповів Бурлака. — Я дуже хотів знайти якийсь знак Ґандалфа; та йти всім трьом на вершину і так довго стояти там було помилкою. Бачать чорні коні, а Вершники використовують людей та інші створіння як шпигунів — пригадайте Брі. Самі ж вони не бачать реального світу так, як бачимо його ми, та наші постаті відкидають у їхній свідомості тіні, які руйнує лише полудневе сонце; а в темряві вони сприймають багато такого, що приховано від нас: тоді вони найнебезпечніші. І будь-коли вони чують кров живих істот, бажаючи її та ненавидячи. Крім зору та нюху, є ще інші відчуття. Ми відчуваємо їхню присутність — ми занепокоїлися, тільки-но сюди прийшли, навіть не бачивши їх; нашу присутність вони відчувають іще гостріше. Крім того, — додав він, понизивши голос до шепоту, — їх притягує Перстень.

— То, значить, виходу немає? — роззирнувся Фродо, мов зацькований. — Якщо рушимо з місця, нас побачать і вполюють. Якщо залишимося, я притягну їх сюди!

Бурлака поклав руку йому на плече.

— Надія все ще є. Ти не сам. Візьмімо цей хмиз, готовий для вогнища, як добрий знак. Ані прихистку, ні захисту тут немає, та вогонь замінить і одне, й інше. Саурон може використати вогонь на зло, як і все інше, та ці Вершники вогню не люблять і бояться тих, хто ним володіє. Вогонь у цій глушині — наш друг.

— Мабуть, — пробурмотів Сем. — Уже кращого способу сказати: «Ось ми тут», — нема, хіба що прокричати.

У найнижчому та затишному куточку улоговини вони розклали вогнище і приготували вечерю. На землю осіли присмерки, похолоднішало. Раптом вони усвідомили, які голодні, адже зі самого ранку нічого не їли; та дозволили собі лише скромно повечеряти. Попереду лежали пустельні землі, заселені тільки птахами та звірами, непривітні місця, покинуті всіма народами світу. Інколи з-за гір приходили слідопити, але їх було мало і зупинялися вони ненадовго. Інші блукачі траплялися рідко, та й ті злі: з північних долин Імлистих Гір бувало забредали тролі. Тільки на Дорозі можна було зустріти мандрівників, найчастіше гномів, котрі поспішали у своїх справах і на чужинців не марнували ні слів, ані часу.

— Не знаю, як нам розтягнути припаси, — сказав Фродо. — Останні кілька днів ми були дуже ощадливі, й ця вечеря не стала бенкетом, та все ж витратили більше, ніж слід, якщо попереду в нас два, а то й більше тижнів подорожі.

— Їжу можна знайти в лісі, — сказав Бурлака, — ягоди, корінці і трави; а при потребі я зможу щось уполювати. До зими голоду боятися не треба. Та збирання і полювання — довга й утомлива робота, а нам треба поспішати. Тож затягніть пояски і сподівайтеся на бенкети в домі Елронда!

З темрявою прийшов холод. Визираючи з-за краю улоговини, вони не бачили нічого, крім сірої землі, що швидко зникала в пітьмі. Небо знову прояснилось і повільно наповнювалося миготливими зірками. Фродо та друзі зіщулилися довкола вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; Бурлаці вистачило одного плаща, він сидів трохи осторонь, задумливо потягуючи люльку.

Коли настала ніч і вогнище добре розгорілося, він почав розповідати історії, щоби гобітам не було страшно. Він знав багато давніх бувальщин і легенд, про ельфів і людей, про добрі та злі діяння Прадавніх Часів. Гобіти замислилися, скільки ж йому років і де він усього цього навчився.

— Розкажи нам про Ґіл-ґалада, — раптом попросив Мері, коли Бурлака закінчив оповідати про ельфійські королівства. — Ти знаєш продовження тієї старої балади, про яку говорив сьогодні?

— Так, знаю, — відповів Бурлака. — І Фродо також знає, бо вона стосується нас обох.

Мері з Піпіном глянули на Фродо, який втупився у вогонь.