Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Паличка зліва з тонкими гілочками схожа на руну «Ґ», — сказав Бурлака. — Можливо, це знак, який залишив Ґандалф, хоча певності немає. Подряпини тонкі й зовсім свіжі. Але ці знаки можуть означати щось цілком інше і не мати до нас жодного стосунку. Руни використовують слідопити, а сюди вони часом приходять.

— А якщо їх залишив Ґандалф, що тоді вони означають? — запитав Мері.

— Можливо, «ҐЗ», й означають, що Ґандалф був тут третього жовтня, тобто три дні тому. Вони також говорять, що він поспішав і на нього чигала небезпека, тож він не мав часу або не наважувався написати щось довше або зрозуміліше. Якщо все так, тоді нам слід бути насторожі.

— Хотілося б, аби це були його позначки, хай би що вони означали, — зазначив Фродо. — Все ж таки легше, коли знаєш, що він десь у дорозі, попереду чи позаду.

— Можливо, — сказав Бурлака. — Особисто я впевнений, що він тут був і що потрапив у небезпеку. Все тут обпалене вогнем; щойно мені пригадалися ті спалахи, які ми три ночі тому бачили на східному небі. Напевно, на цій вершині на нього напали, та чим усе закінчилося, не відомо. Його тут уже немає, і ми повинні за себе самі подбати і якомога швидше вирушити до Рівендолу.

— Як далеко до Рівендолу? — запитав Мері, втомлено роззираючись довкола. З Грозової світ виглядав пустельним і безкраїм.

— Не знаю, чи хтось колись вимірював Дорогу в милях від «Покинутого заїзду», що за день ходи від Брі, — відповів Бурлака.

— Дехто каже, що туди дуже далеко, дехто — навпаки. Це дивна дорога, і кожен радий, коли досягає мети, довгою дорогою чи короткою. Та я знаю, за скільки часу дійду я, — пішки, при гарній погоді та без пригод: дванадцять днів звідси до броду через Бруїнен, де Дорога перетинає Шумну, яка витікає з Рівендолу. Попереду щонайменше двотижнева подорож, бо йти Дорогою ми швидше за все не зможемо.

— Два тижні! — вигукнув Фродо. — За такий час може трапитися будь-що.

— Може, — погодився Бурлака.

Вони якусь мить постояли мовчки на вершині, біля південного краю. У цьому самотньому місці Фродо вперше вповні усвідомив свою безпритульність і незахищеність. Він гірко шкодував, що доля не залишила його в тихому та милому Ширі. Він поглянув униз на ненависну Дорогу, в бік заходу, до свого дому. Раптом до нього дійшло, що дорогою на захід повільно рухаються дві чорні цятки; ще раз глянувши, помітив, що три інші цятки повзуть їм назустріч. Він скрикнув і схопив Бурлаку за руку.

— Поглянь, — показав він додолу.

Бурлака відразу кинувся на землю біля руїн, потягнувши за собою Фродо. Мері впав поряд.

— Що там? — прошепотів Мері.

— Не знаю, та боюся найгіршого, — відповів Бурлака.

Вони повільно підповзли до краю кола і визирнули у щілину між двома зазубреними каменями. Світло дня вже не було яскраве, і хмари, що наповзли зі сходу, затьмарили призахідне сонце. Усі бачили чорні цятки, та ні Фродо, ні Мері не могли розгледіти деталей; проте щось їм підказало, що там, далеко внизу, були Чорні Вершники, котрі збиралися на Дорозі біля підніжжя гори.

— Так, — сказав Бурлака, чий гострий зір не залишив йому сумнівів. — Ворог тут!

Вони поспіхом відповзли й північним схилом пагорба зісковзнули до своїх друзів.

Сем і Піпін часу не гайнували. Вони обстежили улоговинку та довколишні схили. Неподалік знайшли джерельце з чистою водою, а поряд чиїсь сліди не більш як дводенної давності. У самій улоговині знайшлися свіжі сліди вогнища й інші ознаки тимчасової стоянки. З ближчого до пагорба боку улоговини було звалено кілька каменів. За ними Сем натрапив на невеличку купку акуратно складеного хмизу.

— Цікаво, чи був тут Ґандалф, — сказав він до Піпіна. — Якщо хтось поскладав оце тут, значить, хотів повернутися.