Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Гадаю, — відповів Бурлака поволі, якось не зовсім упевнено, — гадаю, найкраще йти якомога пряміше на схід, до тієї смуги гір, а не до Грозової. Там ми зможемо вийти на стежку, що біжить уздовж підніжжя; нею можна потайки підійти до Грозової з півночі. А там — побачимо.

Весь день вони ледве тягнулись, аж поки настав прохолодний вечір. Місцевість стала сухішою та пустельнішою; позаду на мочарах лежав туман. Сумовито попискувало кілька меланхолійних пташок; червоний круг сонця повільно опускався в західну млу; запала порожня тиша. Гобітам згадалося лагідне світло надвечір'я, що прозирає крізь чисті вікна Торбиного Кута.

Наприкінці дня вони натрапили на потічок, що збігав із пагорбів і губився у стоячих мочарах, і стали підніматися його берегом, поки було видно. Уже споночіло, коли нарешті вони зупинилися на нічліг під похилими вільхами на березі потічка. Попереду у присмерковому небі вимальовувалися бліді та безлісі гребені пагорбів. Тієї ночі поставили варту, а Бурлака, здавалося, зовсім не спав. До півночі повнявий місяць лив на землю холодне сіре світло.

Наступного ранку після сходу сонця вони знову вирушили в дорогу. Прихопив морозець, небо було ясно-блакитне. Гобіти почувалися бадьоро, мовби вночі добре виспалися. Вони вже почали звикати до довгих прогулянок при мізерному харчуванні — принаймні в Ширі його би ледве вистачило, на їхню думку, нате, щоби просто втримати їх на ногах. Піпін проголосив, що з Фродо залишилася половина гобіта.

— Дуже дивно, — сказав Фродо, затягуючи пасок тугіше, — мене справді поменшало. — Сподіваюся, цей процес не триватиме вічно, бо перетворюся на привида.

— Не жартуй із таким! — швидко зреагував Бурлака, навдивовижу серйозно.

Пагорби наближалися. Вони тягнулися хвилястим пасмом, часто підіймаючись на тисячу футів, а подекуди опускаючись до глибоких ущелин чи перевалів, що вели на схід. На верхівках хребта гобіти побачили щось схоже на залишки порослих травою стін і ровів, а в ущелинах — руїни старих кам'яних будов. Увечері друзі досягнули підніжжя західних схилів і там переночували. Була ніч п'ятого жовтня, шоста доба від Брі.

Уранці, вперше після виходу з Чет-лісу, вони натрапили на виразну стежину. Повернувши праворуч, попрямували нею на південь. Стежина бігла хитро, мовби була прокладена для того, щоби якомога краще приховувати мандрівників від вершин угорі та рівнин зі заходу. Вона пірнала у виярки, чіплялася за круті береги; на рівніших і відкритіших місцях обабіч стежини були накидані великі валуни, тесане каміння, майже як загорожа, прикривало мандрівників.

— Цікаво мені, хто і навіщо протоптав цю стежину, — сказав Мері, коли вони проходили однією з цих алей, уздовж якої камені були надзвичайно великі й тісно складені. — Мені це не надто подобається: дуже нагадує… Кургани. А чи є могильники на Грозовій?

— Ні. Ані на Грозовій, ані на пагорбах могильників немає, — відповів Бурлака. — Тут люди із Заходу не мешкали; хоч у пізніші часи вони якийсь час захищали пагорби від зла, що виходило з Анґмару. Цю стежку проклали для тих, хто охороняв форти на висотах. Але ще набагато раніше, в перші дні Північного Королівства, на Грозовій збудували велику сторожову вежу, назвавши її Амон-Сул. Її було спалено та зруйновано, і з неї залишилося тільки розвалене коло, наче грубий вінець на старій голові гори. Та колись вежа була висока і гарна. Оповідають, що звідти у дні Останнього Союзу Еленділ виглядав прихід із Заходу Ґіл-ґалада.

Гобіти витріщилися на Бурлаку. Виявлялося, що він знався на давніх переказах так само добре, як і на лісовій науці.

— Хто такий Ґіл-ґалад? — запитав Мері, та Бурлака не відповів і, здавалося, поринув у думки.

Раптом чийсь тихий голос промовив:

Ґіл-ґалад ельфів був король.

Сумний у нього ореол:

останній він, чия земля

від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,

його шолом крізь ніч світивсь;

всі зорі в небі, золоті,