Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Біл Папорот обов'язково простежив, де ми зійшли з Дороги, — сказав він, — хоча сам він за нами не піде. Він досить добре знає тутешні околиці, та знає також, що в лісі зі мною не зрівняється. Але я боюся, що він може розказати іншим. Далеко вони не відійшли. Якщо ж думають, що ми попрямували на Арчет, то тим краще.

Чи то завдяки вмінню Бурлаки, чи з іншої причини, але того дня вони не зустріли жодної живої душі: ні двоногої, за винятком пташок, ані чотириногої, хіба що одну лисицю та кількох білочок. Наступного дня вони попрямували на схід; було тихо і спокійно. На третій день вони вийшли з Чет-лісу. Весь той час від Дороги місцевість поступово опускалась, і зараз перед ними простягнулася широка рівнина, йти якою було важко. Брі з околицями залишився далеко позаду; бездоріжжям вони пробиралися до Комариних Мочарів.

Тепер ґрунт став вологий, місцями болотистий, тут і там з'являлися калабані та широкі смуги очерету і комишу, де виспівували невидимі пташки. Щоби не замочити ніг і не збитися з курсу, друзі йшли дуже обережно. Спершу вони вирвались уперед, але згодом їхня хода сповільнилась, а маршрут став небезпечним. Мочари були підступні та непевні, й поміж блукаючим драговинням надійної стежки не знали навіть слідопити. Почала мордувати комашня; в повітрі хмарками літали дрібнесенькі комарі, що заповзали під рукави, штани й у волосся.

— Мене з'їдять живцем! — заволав Піпін. — Комарині Мочари! Та тут комарів більше, ніж води!

— А що вони їдять, коли не можуть поласувати гобітами? — запитав Сем, шкрябаючи шию.

Вони провели жахливий день у цій пустельній і неприємній місцині. Ночували в сирості й холоді; а кусюча мошва не давала їм спати. В очереті та між купинами полювали огидні створіння, судячи з голосу, якісь паскудні родичі цвіркунів. Їх були тисячі, й вони сюрчали звідусіль, нік-брік, брік-нік, дедалі голосніше, доводячи гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, був не набагато кращий за попередній, а ніч — така ж незатишна. Хоча нікібрікунів (так назвав їх Сем) уже не було, комашня все ще не відставала.

Коли Фродо лежав зморений, але неспроможний стулити очі, йому здалося, що в небі на сході він помітив блискавку: вона спалахувала та гасла багато разів. До світанку залишалося ще кілька годин.

— Що то за світло? — запитав він у Бурлаки, який уже прокинувся і вдивлявся в ніч.

— Не знаю. Задалеко, щоби визначити. Схоже на блискавку, що б'є з вершини.

Фродо знову ліг, але ще довго бачив білі спалахи, а проти них високу темну постать Бурлаки, мовчазну та насторожену, аж поки не заснув тривожним сном.

На п'ятий день вони залишили позаду останні порозкидувані баюри та зарості очерету. Попереду земля знову почала підніматися. Ген на сході виднілася смуга гір. Найвища вершина була ліворуч і дещо віддалік од решти. Шпиль її був конічний, трішки зрізаний на вершечку.

— Це Грозова, — пояснив Бурлака. — Стара Дорога, яку ми залишили далеко праворуч, обходить її з півдня неподалік від підніжжя. Якщо попрямуємо просто до гори, то завтра до полудня доберемося. Сподіваюся, нам це вдасться.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо.

— А те, що, коли туди доберемося, не знати, що знайдемо. Гора неподалік від Дороги.

— Але ж ми сподівалися зустріти там Ґандалфа?

— Так, але надія примарна. Якщо він узагалі піде цим шляхом, то може оминути Брі й тому не знатиме, що ми робимо. Так чи інак ми розминемося, хіба би нам пощастило прийти разом; і йому, і нам довго чекати там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у пущі, то, ймовірно, самі подадуться до Грозової. З неї видно далеко навкруги. Насправді в цій місцевості багато птахів і звірів, які можуть розгледіти нас отут із тієї вершини. Не всім птахам можна довіряти, а крім них, є ще і злостивіші шпигуни.

Гобіти стривожено подивилися на далекі гори. Сем підняв голову до блідого неба, боячись побачити яструбів чи орлів, що ширяли би над ними з пронизливими ворожими очима.

— Від твоїх слів, Бурлако, стає так незатишно і самотньо! — сказав він.

— Що ти порадиш нам зробити? — спитав Фродо.