Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Доброго вам ранку, мої славні! — вигукнув Том, розчахнувши східне вікно. Кімнату наповнило прохолодне повітря, що пахло дощем. — Нині сонце нам свого личка не покаже. На самому світанку я пройшовся, пострибав горами, винюхав погоду, мокрі трави під ногами і похмуре небо. Розбудив я Золотинку, пісню заспівавши, але гобітів маленьких ніщо не підніме. Уночі вони не спали, лишень на світанку! Бім-бом! Тірлі-бом! Прокидайтесь, малюки! Забудьте нічні страхи! Тірлі-бом-било! Гей, мої хлоп'ята! Як порухаєтесь швидше — то сніданок на столі, а як спізнетесь — залишаться трава та дощівка!

Годі й казати — хоча Томовій погрозі вони не дуже повірили — гобіти швиденько прискочили до столу, а підвелися тоді, коли майже все поїли. За столом не було ні Тома, ні Золотинки. Тома чути було по всьому дому: він брязкотів на кухні, бігав угору-вниз сходами, виспівував то тут, то там. Розкриті вікна кімнати визирали на захід, на імлисту долину. Вода скрапувала з очеретяного даху. Гобіти ще не закінчили снідати, як хмари зійшлися суцільною стелею, пішов тихий і рівний дощ. Праліс заховався за густою сірою завісою.

Поки вони виглядали у вікно, до них долинув, наче вкупі з дощем спадаючи з неба, чистий спів Золотинки. Вони розчули тільки кілька слів, але було зрозуміло, що то дощова пісня, свіжа, як злива у спраглих горах, пісня оповідала про мандри ріки від струмочка аж до самого Моря. Гобіти захоплено слухали; Фродо тішився і благословляв милість погоди, яка віддаляла час розлуки. Думка про дорогу від хвилі пробудження тягарем лежала на його серці; але тепер стало вже зрозуміло, що сьогодні вони нікуди не підуть.

Верховий вітер пригнав із заходу ще темніші хмари, що вилилися свинцевим дощем на лисі верхівки Курганів. Довкола будинку видно було тільки стіну води. Фродо стояв біля прочинених дверей і спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річечку і, запінившись бульбашками, стікає в долину. Том Бомбадил вибіг із-за рогу будинку, розмахуючи руками так, мовби розводячи дощ, — і справді, коли він переступив поріг, то був зовсім сухий, тільки черевики намокли. Він їх скинув і поставив під камін. Тоді сів у найбільшому кріслі й покликав до себе гобітів.

— Нині у Золотинки день прання, — казав він, — осіннього прибирання. Надто мокро для гобітів — хай спочинуть, поки змога!

Нині саме день для довгих бесід, запитань і відповідей, отож Том почне розмову.

І розказав він їм багато цікавих історій: часом говорив ніби сам до себе, а деколи несподівано зиркав на них яскраво-блакитними очима з-під густих брів. Частенько його мова переходила у спів, він підводився і витанцьовував довкола крісла. Розповідав про бджіл і квіти, про життя дерев і дивних лісових мешканців, про добрих і злих, приязних і ворожих, люб'язних і жорстоких створінь, про таємниці, що криються в ожині.

І, слухаючи, гобіти починали розуміти життя Пралісу, справді усвідомлюючи, що тут вони чужинці, тоді як інші створіння — у себе вдома. В усіх розповідях з'являлася Стара Верба, і Фродо довідався досить, аби вгамувати свою цікавість, ба навіть більше, бо розповіді були невтішні. Томові слова оголювали серця дерев і розкривали думки, часто темні та дивні, і сповнені ненавистю до істот, які вільно розгулюють по землі, гризуть, кусають, ламають, рубають, палять: до руйнівників і загарбників. Назвали його Пралісом не без підстави, бо він справді був одвічним, уцілілим залишком широченних прадавніх лісів; і жили в ньому, старіючи так само повільно, як і пагорби, пращури дерев, і берегли пам'ять про часи свого панування. Незліченні роки сповнили їх гордістю і глибинною мудрістю, а також злобою. Та найнебезпечнішою була Велика Верба: її серце прогнило, а сила цвіла; була вона хитра і керувала вітрами, а її думи та пісні розносилися Пралісом по обидва боки ріки. Її сивий спраглий дух тягнув силу з землі, поширював владу дрібними корінчиками під землею і тонкими пагінцями в повітрі, аж поки під її орудою не опинилися майже всі дерева Пралісу від Живоплоту до Курганів.

Раптом Томова балачка перекинулася з Лісу на молоді потоки, піняві водоспади, камінці та скелі, вогкі яруги та густі трави, засіяні квітами, і нарешті на самі Кургани. Гобіти слухали про Великі Кургани та зелені могили, про кола, викладені з каменю на пагорбах і в долинах. Бекали отари овець. Зводилися зелені мури та білі мури, фортеці на підвищеннях. Королі малих королівств воювали між собою, і молоде Сонце вогнем блищало на червоному металі їхніх гострих і ненаситних мечів. Були перемоги та поразки; вежі падали, фортеці палали, і полум'я здіймалося до неба. Золото осипало гробівці королів і королев; покривали їх кургани, замуровували кам'яні двері; заростало все травою. Якийсь час вівці скубли траву, та невдовзі пагорби знову спорожніли. З темних далеких країв насунула тінь, і заворушилися кості в могилах. Привиди з Курганів блукали урвищами, брязкаючи золотими ланцюгами та перснями на холодних пальцях. У місячному сяйві кам'яні кола стирчали з землі поламаними зубами.

Гобіти здригнулися. Навіть до Ширу доходили чутки про могильних духів із Курганів, що за Пралісом. Але слухати про таке гобіти не любили, навіть біля свого теплого каміна. Четверо друзів раптом пригадали те, що витіснив із їхньої свідомості затишок цього дому: будинок Тома Бомбадила притулився саме біля цих жахітних пагорбів. Вони випустили нитку оповіді й неспокійно завовтузилися, зиркаючи один на одного.

А коли знову стали прислухатися, то виявилося, що Том забрів туди, куди їхні пам'ять і думки не сягали, в часи, коли світ був ширшим, а море пливло просто до західного Узбережжя; і співав він про те, як під одвічним зоряним небом пробудилися до життя ельфійські предки. Потім він раптом зупинився і став клювати носом, наче засинаючи. Гобіти тихенько сиділи перед ним, зачаровані; і здавалося, що від чарів його слів вітер ущух, хмари розійшлися, день відступив, темрява надійшла зі Сходу та Заходу, а небо заяскріло білими зорями.

Минув один день чи багато днів, того Фродо сказати не міг. Він не почував ані голоду, ні втоми, саме лише зачудування. Крізь вікно сяяли зорі, й огортала його тиша небес. Нарешті він заговорив, раптом злякавшись цієї тиші:

— Хто ти, Господарю? — запитав він.

— Га, що? — перепитав Том, випростуючись, очі його блиснули в пітьмі. — Ти не знаєш імені мого? То єдина відповідь. Скажи мені, а хто ти, сам, без імені? Юний ти, а я старий. Найстаріший, ось хто я. Зауважте, друзі: Том старший за річку й ліс; пам'ятає Том перший дощ і жолудь перший. Першу стежку протоптав ще до того, як прийшов Великий Народ, бачив, як прибув Народ Малий. Був він тут до королів, до могил і могильних духів. Коли ельфи йшли на захід, був він тут, і до того, як моря зімкнулися в кільце. Пам'ятає він зоряну ніч, що не знала страху, — перед тим, як Темний Володар прийшов Нізвідки.

Ніби тінь промайнула під вікном, і гобіти квапливо зиркнули крізь шибки. А коли знову повернулись, у дверях стояла Золотинка, осяяна світлом. Вона тримала свічку, прикриваючи її від перетягу, а долоня її просвічувала, наче біла мушля на сонячному світлі.

— Дощ ущух, — сказала вона, — і нові води збігають із пагорбів під зорями. Нумо сміятись і веселитись!

— І давайте їсти-пити! — вигукнув Том. — Оповіді довгі сушать горло. Довго слухали й стомились, ранок, день і вечір!

Тут він підскочив із крісла, схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тієї, яку тримала Золотинка; далі потанцював біля столу. Раптом вискочив за двері і зник.

Повернувся швидко, тримаючи в руках широку тацю з наїдками. Том із Золотинкою накрили стіл; а гобіти і чудувались, і сміялися: такі чарівні були рухи Золотинки, і такі смішні та химерні — вибрики Тома. Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка; і тепер гобіти помітили, що на ній сріблиста сукня з білим поясом, а черевички, — мов із риб'ячої луски. А Том був увесь у ясній блакиті, блакиті вимитих дощем незабудок, і в зелених панчохах.