Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Сподіваюся, ми не звернули задалеко на південь і не йдемо вздовж лісу! Це не дуже широка смуга — я би сказав, не більше ніж миля в найширшому місці — і ми вже її мали би пройти.

— Тепер не варто кривуляти, — сказав Фродо. — Це діла не поліпшить. Ходімо, як і йшли! Я не певен, що зараз хочу вийти на відкритий простір.

Так вони пройшли ще кілька миль. Тоді сонце знову пробилося крізь подерті хмари, і дощ майже вщух. Було пополудні, й гобіти відчули, що саме час пообідати. Вони зупинилися під в'язом: його листя, хоч і пожовкле, було густе, а земля біля коріння здалася доволі сухим прихистком. Коли вони заходилися готувати їжу, то виявили, що ельфи наповнили їхні пляшки чистим трунком блідо-золотого кольору: він мав аромат меду, зібраного з багатьох квітів, і чудово бадьорив. Невдовзі вони вже сміялися, махнувши рукою на дощ і на Чорних Вершників. Останні кілька миль — почували вони — невдовзі будуть позаду.

Фродо притулився спиною до стовбура і заплющив очі. Сем і Піпін сіли поруч і стали мугикати, а потім тихо наспівувати:

Оп-ля-ля! Візьму пляшку я —

Утішиться душа моя.

Хай вітер виє й дощ шпурля,

Хай на путі початку я —

Приляжу тут, під деревцем,

І чхав на хмари я з дощем.

— Оп-ля-ля! — завели вони знов, уже голосніше. Раптом змовкли. Фродо схопився на ноги. Вітер доніс протяжне завивання, схоже на крик якоїсь лихої самотньої істоти. Воно то голоснішало, то стихало і обірвалося на високій пронизливій ноті. Не встигли вони, мов заморожені, поворухнутися, яку відповідь на виття пролунав другий крик, дещо тихіший і віддаленіший, але кров від нього теж холола. Далі запала тиша, яку порушував тільки шелест вітру в листі.

— І що ж це було? — нарешті запитав Піпін, якомога легковажнішим, але тремтячим голосом. — Якщо це пташка, то, значить, така, яку я ніколи в Ширі не чув.

— Це не птах і не звір, — сказав Фродо. — Це був клич або сигнал, — у тому крику були слова, хоча я їх не зрозумів. Але гобіти таких голосів не мають.

На цьому розмова припинилась. Усі думали про Вершників, але ніхто про них не говорив. Нікому не хотілося ні йти, ні залишатись; але рано чи пізно їм слід було перетнути відкриту місцевість до Переправи, і тому найкраще було йти якомога швидше та засвітла. За кілька хвилин вони закинули торби на плечі й рушили в дорогу.

Невдовзі ліс раптово скінчився. Перед ними розляглися широкі луки. Тепер вони збагнули, що справді збочили задалеко на південь. Удалині, за річкою, виднівся невисокий пагорб Цапова, та вже ліворуч від них. Вони обережно визирнули з-за дерев і чимдуж помчали луками.

Спершу їм було страшно без прикриття лісу. Далеко позаду залишився пагорб, на якому вони снідали. Фродо майже був певен, що побачить на хребті супроти неба темну віддалену постать вершника; та нікого не було видно. Сонце, схиляючись до пагорбів позаду, втекло від роздертих хмар і тепер яскраво сяяло. Страх їх покинув, хоча вони все ще чулися непевно. А земля вже почалась оброблена й упорядкована. Невдовзі вони вийшли на поля та луки з живоплотами й рівчаками для осушування. Усе видавалося тихим і спокійним: звичайнісінький куточок Ширу. З кожним кроком їхній настрій поліпшувався. Ближчала смуга Ріки, Чорні Вершники тепер видавалися лісовими примарами, залишеними далеко позаду.

Межею величезного бруквяного поля вони підійшли до товстезних воріт. За ворітьми вторована стежка бігла між низькими доглянутими живоплотами аж до скупчення дерев удалині. Піпін зупинився.

— Я впізнаю ці поля й ці ворота! — сказав він. — Це Бобовий Лан, земля старого хазяїна Чударя. Ось там, між деревами, його садиба.

— З дощу та під ринву! — прохопився Фродо так сполохано, ніби Піпін заявив, що доріжка веде до драконового лігва. Усі поглянули на нього здивовано.

— А що не гаразд зі старим Чударем? — запитав Піпін. — Він добрий приятель усіх Брендіцапів. Звісно, жахає всіх заброд, і пси в нього люті, але, зрештою, народ тут живе біля кордону і має бути насторожі.