Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Після вечері хазяїн і сини пішли з ліхтарями готувати підводу. Було вже зовсім темно, коли гості вийшли надвір. Вони поскидали на воза речі й умостилися самі. Хазяїн сів на передок і хльоснув двох міцних поні. Його дружина стояла у світлі, що падало з відчинених дверей.

— Бережи себе, Чударю! — гукнула вона. — Не встрявай у суперечки з чужинцями і хутко повертайся!

— Гаразд! — пообіцяв він і виїхав за ворота.

Ніч була безвітряна, тиха і прохолодна. Вони їхали неквапно, не засвічуючи ліхтарів. За милю-другу стежина, перетнувши глибокий рівчак, вибилася на мощений шлях, що пролягав високою дамбою.

Чудар зіскочив із візка і глянув обабіч, на північ і на південь, але в темряві нічого не було видно, й у нерухомому повітрі не було чути ні звуку. Тонкі пасма туману нависли над рівчаками і розповзалися полями.

— Невдовзі все заснує туманом, — сказав Чудар, — але я запалю ліхтарі, лише коли повертатимуся додому. Якщо хтось з'явиться на дорозі, ми почуємо здалеку.

Від повороту на дорогу до Переправи їхали миль п'ять або й більше. Гобіти позагортались у ковдри і насторожено прислухалися, чи не чути, бува, якихось звуків, окрім скрипіння коліс і розміреного цокоту копит. Фродо здавалося, що підвода повзе повільніше, ніж слимак. Поряд із ним куняв Піпін, а Сем вдивлявся в туманну завісу.

Нарешті праворуч із темряви раптом випливли два білі стовпи, які вказували на поворот до Переправи. Хазяїн Чудар притримав поні, й віз зі скрипом зупинився. Гобіти саме зібралися злазити з воза, коли раптом почули те, що всі так боялися: цокіт копит на дорозі.

Чудар зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні та вдивляючись у пітьму. Цок-цок, цок-цок, наближався вершник. У нерухомому, млистому повітрі цокіт копит звучав голосно.

— Ви заховайтеся, пане Фродо, — стурбовано мовив Сем. — Запорпайтеся серед клунків у візку і накрийтеся ковдрами, а ми пошлемо його, звідки прийшов! — він зіскочив на землю і став біля хазяїна. Чорним Вершникам доведеться стоптати його, перш ніж вони доберуться до воза.

Цок-цок, цок-цок. Вершник був уже зовсім близько.

— Гей, хто там! — гукнув хазяїн Чудар.

Цокіт різко урвався. Їм здалося, що в імлі за кілька ярдів попереду проступає темна постать у плащі.

— Гей, там! — гукнув хазяїн, кидаючи віжки Семові і ступаючи наперед. — Стій, ані руш! Чого вам треба, і куди ви прямуєте?

— Мені потрібен пан Торбин. Чи ви його бачили? — сказав приглушений голос, — і належав він Мері Брендіцапові. Ліхтаря відкрили і світло впало на здивоване обличчя хазяїна.

— Пане Мері! — вигукнув він.

— Так, звісно! А хто би ви думали? — запитав Мері, підходячи до них. Коли він виступив із туману, їхній страх розвіявся, і Мері раптом зменшився до звичних гобітських розмірів. Він їхав на поні, довгий шарф був кілька разів намотаний на його шиї, захищаючи від туману.

Фродо вистрибнув із візка, щоби привітатися.

— Нарешті ви знайшлися! — сказав Мері. — Я вже занепокоївся, чи взагалі ви сьогодні з'явитесь, і саме повертався на вечерю. Коли піднявся туман, я виїхав вам назустріч, до Колодного, і зазирав, чи не впали ви раптом у якийсь рівчак. Але не втямлю, кудою ви пішли. Де ви їх знайшли, пане Чударю? У вашому качиному ставку?

— Ні, я спіймав їх, коли вони переходили мою межу, — відповів хазяїн, — і мало не напустив на них своїх псів; але не сумніваюся, що вони розкажуть вам усе, як воно було. А зараз даруйте, пане Мері, пане Фродо і ви, я поїду додому. Ніч на носі, пані Чудар хвилюватиметься.