Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Запала довга мовчанка.

— На жаль, Фродо, — нарешті сказав Араґорн, — цей тягар лягає на тебе. Ти Персненосець, призначений Радою. Тобі самому обирати власний шлях. У цій справі я не можу радити. Я не Ґандалф, і хоча я намагався замінити його, не знаю, який у нього був задум для цієї години, якщо взагалі якийсь був. Найімовірніше, що навіть якби він зараз був тут, він залишив би вибір тобі. Така вже твоя доля.

Фродо відповів не відразу. Нарешті він повільно промовив:

— Я знаю, що треба поспішати, але не можу вирішити. Тягар цей важкий. Дайте мені годину, тоді скажу. Залишіть мене на самоті!

Араґорн поглянув на нього зі співчуттям.

— Гаразд, Фродо, сину Дроґо, — сказав він. — Ти матимеш цю годину і побудеш на самоті. Ми почекаємо на тебе тут. Але не заходь задалеко.

Фродо якусь мить сидів із похиленою головою. Сем, який стурбовано спостерігав за своїм господарем, похитав головою і пробурмотів:

— Ясно як день, але не личить Сему Правоногові ото лізти, куди не просили!

А Фродо підвівся й відійшов від них; Сем помітив: тоді як усі стримувалися, щоби не дивитися йому вслід, Боромир не зводив очей із Фродо, доки той не зник за деревами біля підніжжя Амон-Гену.

Спочатку Фродо брів лісом навмання, а потім ноги самі понесли його на схили гори. Він вийшов на стежку, що залишилася від стародавньої дороги. У стрімких місцях були витесані кам'яні сходи, але тепер вони потріскались і повитирались, а коріння дерев розкололо їх. Якийсь час він дряпався, не дбаючи про напрямок, аж поки не вийшов на трав'янисту галявину. Довкола росла горобина, а посередині лежав широкий плаский камінь. Зі східного боку нагірна галявина була відкрита, і її освітлювало вранішнє сонце. Фродо зупинився і поглянув через Ріку вниз, на Тол-Брандір і птахів, які кружляли в повітряній безодні між ним і неприступним островом. Могутній рев Рауросу сплітався з низьким одноманітним стугоном.

Фродо присів на камінь і підпер долонями підборіддя, дивлячись на схід, але очі його нічого не бачили. Він пригадав усі події, що трапилися, відколи Більбо покинув Шир, пригадав і обдумав усі слова Ґандалфа. Час минав, а до рішення було далеко.

Раптом Фродо отямився від роздумів: він відчув чиюсь присутність за спиною, чийсь ворожий погляд. Він скочив на ноги й озирнувся, та, на його здивування, то був лише Боромир, який приязно посміхався.

— Я боявся за тебе, Фродо, — сказав він, підходячи ближче. — Якщо Араґорн має рацію і орки близько, тоді ніхто з нас не може блукати одинцем, а ти особливо: адже від тебе стільки залежить. І мені важко на серці. Можна я побуду з тобою і трохи поговорю, коли вже ми зустрілися? Може, мені полегшає. Коли говорять усі, суперечкам немає кінця. А двоє, мабуть, якось дійдуть до істини.

— Дякую тобі, — відповів Фродо. — Та не думаю, що мені допоможуть розмови. Бо я знаю, що мушу робити, але боюся цього, Боромире, — боюся!

Боромир мовчав. Невтомно ревів Раурос. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тремтів.

Раптом Боромир підійшов і сів поруч.

— А ти впевнений, що не страждаєш намарно? — спитав він. — Я хочу тобі допомогти. Тобі потрібна порада у твоєму важкому виборі. Чи не послухаєш мене?

— Мабуть, я вже знаю, яка буде твоя порада, Боромире, — сказав Фродо. — І вона би здавалася мудрою, та моє серце остерігає.

— Остерігає? Остерігає від чого? — різко спитав Боромир.

— Від зволікання. Від шляху, який видається легшим. Від перекладання мого тягаря на когось іншого. Від… ну, якщо говорити відверто… від надії на силу і правдивість людей.