Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Не бійтеся! — повторив він. — Давно вже прагнув я поглянути на подоби Ісілдура й Анаріона, моїх давніх предків. Під їхньою тінню Елессарові, Ельфійському Самоцвіту, синові Араторна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися!

Тут світло в його очах згасло, й він додав тихо:

— Чому немає з нами Ґандалфа! Як тужить моє серце за Мінас-Анором, за стінами мого рідного міста! Куди ж мені тепер іти?

Ущелина була довга і темна, і сповнена шумом вітру, клекотом води та гучного каміння. Вона трохи завертала на захід, і спочатку все попереду було темне; та невдовзі Фродо помітив високу шпарину світла, яка все ширшала. Вона стрімко наближалась, і раптом човни вискочили на яскраве світло.

Сонце, давно проминувши полудень, сяяло у вітряному небі. Ув'язнені води розлились у продовгастому озері, блідому Нен-Гітоелі, оточеному стрімкими сірими пагорбами; схили їхні поросли деревами, та верхівки були голі й холодно виблискували на сонці. На далекому південному кінці здіймалися три шпилі. Середній трохи виступав уперед, відокремлений від інших, островом серед вод, і Ріка обтікала його блідими іскристими рукавами. Звідти вітер доносив низький гуркіт, мов приглушений відстанню гуркіт грому.

— Оце Тол-Брандір! — сказав Араґорн, показуючи на високий шпиль. — Ліворуч — Амон-Ло, праворуч — Амон-Ген, Гори Слуху та Зору. За часів великих королів там стояли високі дозорні пости. Але кажуть, що на Тол-Брандір не ступала нога ні людини, ні звіра. Ми підпливемо до них, коли стемніє. Я чую невтомний поклик Рауросу.

Мандрівники трохи відпочили, пливучи за течією, що прямувала на південь уздовж середини озера. Перекусили, а потім узялися за весла. Схили західних горбів накрила тінь, а сонце округлилось і почервоніло. Де-не-де крізь імлу прозирали перші зірки. У сутінках попереду темніли три шпилі. Диким ревом ревів Раурос. Ніч уже вкрила Ріку, коли човни нарешті ввійшли під тінь пагорбів.

Десятий день їхньої подорожі закінчився. Дикий Край залишився позаду. Щоби посуватися далі, вони мали вибрати між дорогами на схід і на захід. Попереду було останнє завдання походу.

X. Розпад Братства

Араґорн повів їх правим рукавом Ріки. Тут, на західному березі, під тінню Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Гену до води опускався зелений луг. За ним піднімалися перші пологі схили пагорба, вкриті деревами; дерева також тягнулися на захід уздовж вигнутого берега озера. Невеличкий струмок збігав додолу і живив лугову траву.

— Тут ми сьогодні переночуємо, — сказав Араґорн. — Це луг Парт-Ґален: колись улітку тут було дуже гарно. Будемо сподіватися, що зло сюди ще не прокралося.

Вони витягнули човни на зелений берег і розташувалися табором. Виставили варту, але їхні вороги ніяк не давали про себе чути. Якщо Ґолум і примудрився піти слідом, то залишився невидимим і нечутним. Проте вночі Араґорнові стало неспокійно, він крутився вві сні і прокидався. Удосвіта він підвівся й підійшов до Фродо, який саме стояв на чатах.

— Чого ти не спиш? — запитав Фродо. — Зараз же не твоя черга.

— Сам не знаю, — відповів Араґорн, — але в моєму сні наростали тінь і тривога. Добре було би поглянути на твій меч.

— Навіщо? — запитав Фродо. — Чи вороги близько?

— Подивимося, що покаже Жало, — відповів Араґорн. Фродо витяг із піхов ельфійський кинджал. Він збентежився, помітивши, що краї леза ледь жевріють у пітьмі.

— Орки! — мовив він. — Не дуже близько, але й не далеко.

— Цього я і побоювався, — сказав Араґорн. — Але, мабуть, вони не на цьому березі Ріки. Жало світиться тьмяво і, може, просто вказує, що шпигуни Мордору тиняються на схилах Амон-Ло. Я ще ніколи не чув, аби орки бували на Амон-Гені. Та хтозна, що може трапитись у ці лихі часи, коли Мінас-Тіріт уже не охороняє переправу через Андуїн. Завтра мусимо йти дуже обережно.

Світанок був схожий на пожежу. На сході, наче дим від великого вогнища, низько над землею стелилися хмари. Вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багряним полум'ям, але швидко видерлося нагору в чисте небо і позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо повернувся на схід і розглядав високий острів. Його береги прямовисно здіймалися з бистрої води. Над ними височіли крутосхили, на які видряпалися поодинокі дерева; а ще вище виднілися сірі поверхні неприступних скель, увінчаних високим кам'яним шпилем. Довкола кружляло безліч птахів, а більше нічого живого видно не було. Після сніданку Араґорн скликав увесь Загін.

— Нарешті настав день вибору, — сказав він, — вибору, який ми довго відкладали. Що буде з нашим Загоном, яке стільки разом пройшло як братство? Повернемо на захід із Боромиром і приєднаємося до війни в Ґондорі чи рушимо на схід до Страху і Тіні, а може, розірвемо наше братство і кожен обере свій шлях? Але вирішувати треба швидко. Ми не можемо зупинятися тут надовго. Ми знаємо, що ворог на східному березі, та боюся, що орки можуть бути вже і на цьому.