Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Ні, ні! — крикнув Фродо. — Рада доручила мені його охороняти!

— Через нашу власну дурість здолає нас Ворог! — вигукнув Боромир. — Як це мене лютить! Дурень! Упертий дурень! Добровільно кидатися на смерть і зруйнувати нашу справу! Якщо хтось зі смертних має право на Перстень, то це люди Нуменору, а не дрібнолюдики. Він у тебе лише через безглузду випадковість. Він міг стати моїм. Він мусить бути моїм. Дай його мені!

Фродо не відповів, а відступив назад, так аби між ними стояв великий плаский камінь.

— Ну ж бо, ну, мій друже! — вже лагіднішим тоном заговорив Боромир. — Чом тобі не позбутися його? Чому не звільнитися від сумнівів і страхів? Якщо хочеш, можеш у всьому звинуватити мене. Можеш сказати, що я був дужчий за тебе й відібрав його силоміць. Бо я справді дужчий за тебе, дрібнолюдику! — крикнув він і раптом вискочив на камінь і кинувся на Фродо. Його вродливе, приємне обличчя огидно спотворилося, в очах палав лютий вогонь.

Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишалося тільки одне: тремтячою рукою він витяг Перстень із ланцюжком і швидко надягнув його на палець саме в ту мить, коли Боромир знову стрибнув. Чоловік щось вигукнув, на мить спантеличено завмер, а потім шалено заметався, нишпорячи поміж скель і дерев.

— Нікчемний шахраю! — кричав він. — Дай-но тільки тебе вхопити! Тепер я знаю, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові й зрадиш нас усіх. Ти тільки й вичікував нагоди покинути нас у біді. Будь проклятий ти й усі дрібнолюдики! Смерть і тьма на ваші голови! — Тут він перечепився через камінь і впав долілиць на землю. Якусь мить він лежав нерухомо, ніби вражений власним прокляттям; потому раптом розплакався.

Він підвівся і провів рукою по очах, витираючи сльози.

— Що я тут наговорив? — вигукнув він. — Що я накоїв? Фродо, Фродо! — загукав він. — Повернися! На мене найшов шал, але все минулося. Повернися!

Та кликав він даремно. Фродо навіть не чув його. Він уже був далеко, наосліп мчав стежкою на вершину гори. Він трусився від жаху та горя, перед очима стояли розлючене обличчя і палючий погляд Боромира.

Незабаром він вискочив на вершину Амон-Гену і зупинився, відсапуючись. Немов крізь імлу він побачив широкий круглий майданчик, викладений великими плитами, з пощербленим парапетом; посередині, на чотирьох різьблених колонах, стояло кам'яне сидіння, до якого вели довгі східці. Він виліз туди й сів, почуваючись загубленою дитиною, котра видерлася на трон гірських королів.

Спочатку він побачив небагато. Здавалося, що він потрапив у світ примарних тіней: Персня він не зняв. Потім подекуди імла розтанула, і йому відкрилося багато видінь: малі та виразні, вони були перед ним немов на столі, однак далекі. Не було ні звуку, лише яскраві, живі картини. Світ немовби стиснувся і занімів. Він сидів на Троні Зору, на Амон-Гені, Горі Ока людей Нуменору. На сході він побачив широкі простори, не позначені на карті, безіменні рівнини та нерозвідані ліси. Подивився він на північ, де внизу світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавалися маленькими та гострими, мов поламані зуби. Глянув на захід і побачив розлогі пасовища Рогану; і Ортханк, шпиль Ізенґарда, мов чорну шпицю. Зиркнув на південь, і просто в нього під ногами Велика Ріка вигиналася крутою хвилею та спадала з висот Рауросу в пінисту безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. А далі побачив Етір-Андуїн, широку дельту Ріки, й міріади морських птахів, які білою курявою кружляли під сонцем, а під ними — зелено-срібне море з нескінченними рядами хвильок.

Але куди би він не подивився, всюди помічав ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник: із тисячі печер висипали орки. Під кронами Морок-лісу у смертельній сутичці з лютими звірами зійшлися люди й ельфи. Землі беорнінгів палали; хмара нависла над Морією; дим застилав межі Лорієну.

Вершники мчали по травах Рогану; вовки вибігали з Ізенґарда. З гаваней Гараду виходили в море військові кораблі; а зі сходу безперервно тяглися люди: меченосці, списоносці, кінні лучники, колісниці вождів і вантажені вози. Уся міць Темного Володаря пішла в рух. Потім, знову повернувшись на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким здавався він і прекрасним: білостінний, із високими вежами, гордовитий і досконалий у гірському гнізді; його парапети блищали крицею, на шпилях майоріли знамена. Надія прокинулась у серці Фродо. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла інша фортеця, більша і могутніша. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо, ковзнули повз зруйновані мости Осґіліата, оскалені ворота Мінас-Морґулата зачаровані Гори, аж до Ґорґороту, долини жаху в Землі Мордору. Темрява закривала її від сонця. Полум'я пробивалося крізь дим. Палала Фатум-гора, кіптява стовпом здіймалася до неба. Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив мур над муром, бастіон над бастіоном, сталеві ворота, чорну, неймовірно міцну залізну гору, вежу з адаманту — Барад-дур, Твердиню Саурона. Надія його покинула.

І раптом він відчув Око. Око в Темній Вежі, яке ніколи не спить. Він знав, що і воно помітило його погляд. У тому Оці була якась люта, жадібна воля. Воно метнулося до Фродо; він відчув, що воно, мов палець, шукало його. Ще трохи, і воно проштрикнуло би гобіта, лише би стало відомо, де він. Око вже торкнулось Амон-Ло. Зиркнуло на Тол-Брандір… Фродо зістрибнув зі сидіння, припав до землі, накривши голову сірим каптуром.

Фродо почув свій крик: «Нізащо! Нізащо!» А може то було: «Я йду, я йду до тебе!»? Він уже не розбирав. А потім, наче спалах із іншого полюса сили, інша думка сяйнула в голові: «Зніми його! Зніми! Дурню, зніми його! Зніми Перстень!»

Дві сили змагались у ньому. На мить Фродо опинився між їхніми врівноваженими гострими вістрями, і його зсудомило від болю. Тоді раптом він знову став самим собою. Фродо, а не Голосом чи Оком: міг вибирати вільно і часу для вибору мав лише мить. Він зняв Перстень із пальця. Серед ясного дня він стояв навколішки біля трону. Чорна тінь, немов рука, промайнула над ним, оминула Амон-Ген, майнула на захід і щезла. Тоді все небо стало чистим і блакитним, і у кронах дерев заспівали пташки.

Фродо звівся на ноги. Був страшенно втомлений, але воля його зміцніла і на серці полегшало. Він промовив до себе вголос:

— Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні одне мені зрозуміло: зло Персня уже почало діяти навіть у нашому Загоні, й Перстень слід віднести якомога далі, поки він не накоїв іще більшої шкоди. Я піду сам. Декому я не довіряю, а ті, кому довіряю, мені занадто дорогі: бідолашний Сем, Мері й Піпін. Та і Бурлака: його серце тужить за Мінас-Тірітом, і там він особливо потрібен, тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду сам. Негайно.

Він швидко спустився стежкою назад до галявини, де його знайшов Боромир. Там він зупинився, прислухаючись. Йому вчулися шум і перегук голосів у лісі над берегом, десь унизу.

— Вони будуть мене шукати, — сказав він. — Цікаво, чи довго мене не було? Напевно, кілька годин. — Він завагався і пробурмотів: — Що ж мені робити? Я мушу йти або вже, або ніколи. Більше я не матиму такої нагоди. Прикро їх покидати, особливо ось так, без пояснень. Але ж вони все зрозуміють. Сем зрозуміє. А що мені ще залишається?