Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

З важким серцем спостерігав Фродо, як Араґорн і Леґолас вилізли крутосхилом і зникли в імлі; та його страхи були безпідставні. Минули дві чи три години, як десь опівдні з туману виринули постаті розвідників.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, спустившись до човнів. — Там є стежка, яка веде до зручного причалу, все ще справного. Відстань невелика: початок Порогів лиш на півмилі нижче, а тягнуться вони трохи більше, ніж милю. Відразу за ними Ріка чиста і спокійна, хоча течія швидка. Найскладнішим завданням буде перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його, та він досить далеко звідси, під самими скелями, від берега метрів за двісті. Північного причалу ми не виявили. Якщо він усе ще існує, то ми, мабуть, проминули його вчора вночі. Навіть якщо зараз попливемо вгору проти течії, то не помітимо його в тумані. Боюся, доведеться нам покинути Ріку ось тут і простувати до волока, як уже вдасться.

— Це було би нелегко, навіть якби всі тут були людьми, — сказав Боромир.

— Мусимо впоратися, які вже ми є, — зазначив Араґорн.

— Авжеж, — сказав Ґімлі. — На важкому шляху людина відстане, а гном піде далі, навіть із тягарем, удвічі важчим за нього самого, пане Боромире!

Завдання справді було важке, та, зрештою, його виконали. Човни розвантажили і речі перенесли нагору, де берег був рівний. Потім повитягали з води та попереносили човники, які виявилися легшими, ніж можна було сподіватися. З якого дерева, що росте на ельфійських землях, зробили їх, навіть Леґолас не знав; деревина була міцна, та напрочуд легка. Мері з Піпіном удвох могли легко нести свій човен по рівному. Однак, аби витягти човни крутосхилом, який зараз довелося долати Загону, потрібна була сила двох чоловіків. На підйомі від Ріки безладно валялися брили сірого вапняку, а безліч ямок позаростало чагарником і травою; зарості ожини змінювалися багнистими калюжами, які наповнювалися водою, що сочилася згори.

Один по одному Боромир із Араґорном повиносили човни, а решта Загону видерлася слідом за ними з вантажем. Нарешті все перенесли до волока. Тоді майже без перешкод, якщо не зважати на сланку шипшину та розсипи каміння, всім Загоном рушили вперед. Туман усе ще висів над скелястою стіною, а ліворуч пеленою вкривав Ріку: чути було, як унизу, невидима, вирувала вона на гострих уступах і кам'яних зубцях Сарн-Гебіру. Двічі пройшли вони цей шлях, поки не перенесли все до південного причалу.

Там волок, звернувши до води, полого спускався в маленьку неглибоку заводь. Здавалося, її вирили в руслі, та не руки, а струмені, що падали зі Сарн-Гебіру по низькому хвилерізу, який виступав далеко у воду. За ним берег здіймався прямовисною сірою скелею, і пішим там було не пройти.

Минув короткий день, западали похмурі хмарні сутінки. Мандрівники сиділи біля води, вслухаючись у безладний рев і шум Порогів, невидимих у тумані; вони втомились і хотіли спати, а серця їхні були такі самі смутні, як умираючий день.

— Ну, ось ми і прийшли, і тут мусимо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатися, бо навіть якщо Араґорн і має намір пливти через Ворота Арґонату вночі, ми всі занадто втомлені… крім, ясна річ, нашого стійкого гнома.

Ґімлі не відповів: він сидів куняючи.

— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Араґорн. — Завтра знову мусимо пливти вдень. Якщо тільки погода не зміниться, не підведе нас, то прослизнемо, що і не помітить нас жодне око зі східного берега. Та сьогодні будемо чатувати по двоє: три години спимо, одну — на сторожі.

Тієї ночі нічого гіршого за дрібний дощик за годину до світанку не трапилося. Коли розвиднілося, Загін рушив у дорогу. Туман розсіювався. Вони трималися якомога ближче до західного берега і бачили розмиті обриси спочатку низьких, а потім усе вищих скель — тінистих стін, підніжжя яких омивала бистра течія. За кілька годин хмари опустилися нижче й пішов сильний дощ. Аби не затопило човни, їх накрили шкурами і попливли за течією; ні попереду, ні довкола нічого не було видно за сірою завісою дощу.

Та злива швидко вщухла. Небо поволі проясніло, і тоді раптом хмари розповзлись, і їхні неохайні пасма попливли на північ, угору по Ріці. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами, до яких подекуди горнулося, по виступах і вузьких щілинах, кілька дерев. Річище стало вузьке, течія прискорилася. Тепер, що би не трапилося, їх понесло так швидко, що зупинитись чи звернути було ніяк. Угорі бігла доріжка блідо-голубого неба, обабіч береги кидали тінь на Ріку, а попереду чорніли щільною стіною, заступаючи сонце, гори Емін-Муїл.

Фродо побачив, як із далини наближаються дві великих скелі, схожі на величезні вежі чи стовпи. Високі, стрімкі та зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними з'явився вузький прохід, і Ріка понесла туди човни.

— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — вигукнув Араґорн. — Нас несе до них. Пливіть один за одним, але на віддалі. Тримайтеся бистріні!

Високими вежами здіймалися стовпи назустріч Фродо. Йому здалося, що це гіганти, величезні сірі постаті, мовчазні, та загрозливі. Пізніше він переконався, що вони справді мають людську подобу: стародавні майстри вирізьбили їх, і, незважаючи на сонце та дощі забутих років, вони все ще зберігали величні риси. На могутніх п'єдесталах, що підіймалися з глибоких вод, стояли два кам'яні королі: напівстерті очі з-під потрісканих брів усе ще похмуро дивилися на північ. Ліва долоня кожного була піднесена в застережному жесті; у правиці кожен тримав сокиру; голови вінчали покришені шоломи з короною. Могутністю і величністю все ще віяло від цих мовчазних охоронців давно зниклого королівства. Трепет і страх охопив Фродо, він зіщулився і заплющив очі, не наважуючись поглянути, коли човен підплив ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни, крихкі та минущі, мов листочки, проносило у вічній тіні вартових Нуменору. Так увійшли вони в темне провалля Воріт.

Грізні скелі прямовисно здіймалися до незвіданої висоти. Ген угорі тьмяніло небо. Чорні води лунко ревли, над ними свистів вітер. Фродо, з головою на колінах, почув, як попереду стогне та бурчить Сем.

— Ой, лихо! Що за місцина жахлива! Хай-но тільки вилізу з цього човна, до калюжі близько не підійду, не те що до ріки!

— Не бійтеся нічого! — почувся дивний голос у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, та все ж ніби й не Бурлаку, не пошарпаного негодою слідопита. На кормі сидів Араґорн, син Араторна, гордий і виструнчений, який управними рухами керував човном; каптур відкинутий назад, темне волосся розвіяне на вітрі, очі світилися: король-вигнанець повертався до свого краю.