Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Тут Ґаладріель підвелася з трави й, узявши келих із рук ельфині з її почту, наповнила по вінця білим медом і подала Келеборнові.

— Час випити прощальний келих, — сказала вона. — Пий, Володарю ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.

Тоді вона подала келих кожному із Загону і з кожним попрощалася. Та коли всі випили, вона попросила їх знову сісти на траву, а для неї та Келеборна принесли крісла. Її ельфині мовчки стояли поруч, а вона пильно подивилася на гостей. Нарешті знову заговорила:

— Ми випили келих розлуки, і скоро між нами проляжуть тіні. Та ми з Володарем привезли для вас кілька подарунків на спомин про Лотлорієн. — І вона підкликала кожного по черзі. — Ось дар Келеборна та Ґаладріель для проводиря вашого загону, — мовила інша до Араґорна і подала йому піхви, виготовлені зумисне для його меча. Їх прикрашав візерунок зі золотих і срібних квітів із листям, а поверху з блискучого каміння складалися руни імені «Андуріл» та історії меча. — Лезо, вийняте із цих піхов, ніколи не заіржавіє і не зламається навіть при поразці, — сказала вона. — Та можливо, ти ще щось хочеш одержати на прощання? Адже темрява постане поміж нами, і може бути, що не зустрінемося раніше, ніж ступимо на шлях, із якого немає вороття. І Араґорн відповів:

— Володарко, ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб, якого прагну. Але ти ним не володієш і навіть при бажанні подарувати не можеш; тільки через темряву дійду я до нього.

— Та може, я звеселю твоє серце; оце залишили мені на той випадок, якщо ти з'явишся в нашій землі. — І Ґаладріель підняла з колін великий прозоро-зелений самоцвіт, оправлений у срібну брошку у вигляді орла з розпростертими крилами; і камінь виблискував, немов сонце крізь весняне листя. — Цей камінь я подарувала доньці своїй Келебріан, а та — своїй; а тепер він переходить до тебе як символ надії. І разом із ним візьми ім'я, давно тобі заповідане: Елессар, Ельфійський Самоцвіт із дому Еленділа!

Й Араґорн узяв брошку зі самоцвітом і приколов на груди, й усі здивувалися; ніколи досі не помічали вони, яка велична його постава, здавалося, труди довгих літ спали в нього з плечей.

— За дари твої я дякую тобі, — сказав він. — О Володарко Лорієну, яка дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі. Як іще міг би я тебе звеличити?

Володарка схилила голову, а потім звернулася до Боромира, подарувавши йому золотий пояс; а Мері та Піпінові — срібні пояски з пряжками у вигляді золотих квіток. Леґоласові вона подарувала лук, такий, як у ґаладримів, довший і міцніший, аніж луки Морок-лісу, з тятивою, сплетеною з ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами.

— Для тебе, маленький садівнику та любителю дерев, — звернулася вона до Сема, — я маю лише невеличкий подарунок. — Вона поставила йому на долоню маленьку скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. — Це руна мого імені, — сказала вона, — та вашою мовою вона також означає «ґрунт». У цій коробочці — земля з моїх садів, а з нею благословення, яким іще здатна обдаровувати Ґаладріель. Цей дар не охоронить тебе в дорозі, не захистить від небезпек; але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюся, одержиш винагороду. Навіть якщо застанеш усе запущеним і сплюндрованим, тільки розсієш там цю землю — і мало які сади Середзем'я цвістимуть так, як твій. А тоді згадаєш про Ґаладріель і на мить побачиш далекий Лорієн, який ти пізнав лише взимку. Бо наша весна та наше літо минули, і на землі вони зберігаються лише в пам'яті живих.

Сем почервонів аж по самі вуха і пробубонів щось нерозбірливе, схопивши скриньку й уклоняючись, як міг.

— А який дар попросив би в ельфів гном? — запитала Ґаладріель, звертаючись до Ґімлі.

— Нічого не треба, Володарко, — відповів Ґімлі. — Для мене досить того, що я побачив Володарку ґаладримів і почув її ласкаві слова.

— Слухайте, ельфи! — вигукнула вона до тих, хто стояв поряд. — Нехай ніхто не сміє казати, що гноми жадібні та невдячні! А все ж таки, Ґімлі, сину Ґлоїна, чи бажаєш ти чогось такого, що би я могла подарувати? Прошу тебе, скажи! Адже не можеш ти єдиний залишитися без подарунка!

— Нічого мені не треба, Володарко Ґаладріель, — сказав Ґімлі, низько вклонившись, а потім додав, затинаючись: — Нічого, крім… якщо мені дозволено… просити… пасмо твого волосся, що перевершує золото землі, як зірки перевершують самоцвіти з рудників. Я не прошу такого подарунка. Але ти звеліла висловити бажання.

Ельфи заворушились, уражені, й зашепотіли, Келеборн здивовано поглянув на Ґімлі, та Володарка усміхнулася.

— Говорять, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком, — сказала вона, — однак про Ґімлі цього не скажеш. Бо ніхто ніколи не висловлював мені прохання такого зухвалого і все ж такого ґречного. І як я можу відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але скажи-но мені, що ти робитимеш із цим даром?

— Зберігатиму, як скарб, Володарко, — відповів він, — на спомин про слова, які ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо я коли-небудь повернуся до рідної кузні, то покладу його в нетлінну кришталеву чашу, щоби передати нащадкам як віковічну обітницю доброї волі між Горою та Лісом.

Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі.

— І ще послухай мої слова, — сказала вона. — Я не буду пророкувати, бо всі пророцтва нині пусті: з одного боку лежить пітьма, а з другого — тільки надія. Та якщо надія не зрадить, тоді, кажу я тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна, золото потече у твої руки, але ніколи не матиме і під тобою влади.