Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Намаріе! Най гіруваліе Валімар.

Най еліе гірува. Намаріе!

«О! Мов золото опадає під вітром листя, довгі літа незчисленні, мов крила дерев! Літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих палатах на Заході, під синіми склепіннями Варди, де зорі тремтять, слухають її спів, її голос, святий і королівський. Хто тепер наповнить мій келих? Адже нині Варда, Королева Зірок, на Горі Вічнобілій здійняла руки свої, ніби хмари, й усі стежки потонули в тіні; й поза межами сутінок між нами лежить пітьма на пінних хвилях, і навіки вкрив туман коштовності Калакірії. Загубили, загубили ті, що зі Сходу, Валімар! Прощавай! Може, ти знайдеш Валімар. Може, ти його знайдеш. Прощавай!» Варда — це ім'я тієї Володарки, котру ельфи в цих землях вигнання звуть Елберет.

Раптом Ріка зробила поворот, із обох боків піднялися береги і сховали світло Лорієна. До цієї чудової землі Фродо ніколи вже не повернувся.

Тепер мандрівники обернулись обличчями до своєї дороги; сонце було попереду і сліпило очі, сповнені сліз. Ґімлі плакав відкрито.

— Я востаннє глянув на найпрекраснішу землю, — сказав він Леґоласові, який сидів поруч. — Віднині прекрасним назвати я зможу лише її дар! — Він приклав руку до грудей. — Скажи, Леґоласе, навіщо я пішов у цей похід? Не знав я, якою буде головна небезпека! Правду казав Елронд: ми не можемо передбачити, що нас спіткає на шляху! Муки в пітьмі лякали мене, та все ж не стримали. А якби я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, то нікуди би не пішов. Ця розлука завдала мені гіршої рани, навіть якби я мав піти цієї ночі до самого Темного Володаря. О горе Ґімлі, синові Ґлоїна!

— Ні! — заперечив Леґолас. — Горе всім нам! І всім, хто мандрує світом у ці останні дні. Бо так воно є: ми знаходимо та губимо, немов ті, чий човен на бистрій течії. Але я вважаю, що ти благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна: ти страждаєш за втрату з власної волі, адже міг вибрати інше. Але ти не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лотлорієн. Вони залишаться у твоєму серці вічно чисті й незаплямовані, ніколи не вицвітуть і не втратять свіжості.

— Може, і так, — мовив Ґімлі, — й дякую тобі за твої слова. Правдиві слова, без сумніву; однак таке втішання холодне. Не пам'яті прагне серце моє. Це — лише дзеркало, нехай таке саме ясне, як Келед-зарам. Принаймні так почуває серце гнома Ґімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я справді чув, що для них пам'ять більше схожа на світ навсправжки, ніж на сон. У гномів не так.

Але не будемо про це. Поглянь на човен! Він занизько сидить у воді з усім цим вантажем, а Велика Ріка швидка. Я не бажаю топити своє горе в холодній воді.

Він схопив весло і став правити до західного берега, вслід за човном Араґорна, який уже виплив зі стрижня ріки.

Так Загін продовжив свій довгий шлях широкими швидкими водами, все на південь і на південь. Оголені ліси стояли вздовж берегів, заступаючи погляд на землі позаду них. Вітер ущух, і Ріка текла безшумно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Близько до вечора сонце затягло імлою і воно виблискувало у блідому небі, мов біла перлина. А потім схилилося на захід, рано смерклось, і настала сіра та беззоряна ніч. До пізньої глухої години плив Загін, притримуючи човни в затінку лісів західного берега. Великі дерева, наче привиди, пропливали обабіч, жадібно простягаючи з туману до води покручене коріння. Було страшно і холодно. Фродо сидів і прислухався до ледь чутного плюскоту і дзюркоту Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилася на груди, і він поринув у неспокійний сон.

IX. Велика ріка

Сем розбудив Фродо, і той виявив, що лежить, загорнутий у ковдру, під високими деревами з сірою корою в тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну, Великої Ріки. Минула ніч, і серед голого віття засірів світанок. Неподалік біля невеличкого вогнища порався Ґімлі.

Ще не зовсім розвиднілося, коли Загін вирушив далі. Не можна сказати, що більшість прагнула якнайшвидше досягнути півдня: всі були раді, що до Рауросу та Кремінь-скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів; і вони віддалися на волю Ріки, не бажаючи поспішати до небезпеки, що чигала на них попереду, який би напрямок вони не обрали. Араґорн погодився плисти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів. Але зате він наполіг, аби вирушали рано-вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час підганяє, і він боявся, що, поки вони відпочивали в Лорієні, Темний Володар не сидів склавши руки.

Однак ані того дня, ні наступного ворог ніяк себе не виявляв. Нудні сірі години минали без подій. На третій день їхньої мандрівки береги поволі змінилися: ліс порідшав, а потім зовсім зник. Ліворуч, на східному березі, довгі безформні схили простягалися ген удалечінь аж до неба; були вони брунатні та голі, немов по них пройшовся вогонь, не залишивши ні травинки: не було навіть жодного зламаного дерева чи високого каменя, які би прикрасили порожнечу цієї непривітної пустелі. То були Бурі Землі, що лежали, просторі та спустошені, між південним Морок-лісом і пагорбами Емін-Муїлу. Що за моровиця, війна чи лиходійство Ворога так занапастило весь цей край, не міг сказати навіть Араґорн.

Праворуч, на заході, ліс також закінчився, та земля була пласка і подекуди зеленіла широкими латками трави. На цьому березі Ріки росли цілі ліси очерету, такого високого, що, коли човни з шелестом пропливали повз тріпотливі краї заростей, він повністю заступав вид на захід. Темні сухі китиці гнулись і гойдалися під холодним вітерцем, шепочучи тихо та сумовито. Тут і там у несподіваних просвітках Фродо помічав горбисті луки, ген за ними пагорби, освітлені заходом сонця, а далеко на обрії — темну смужку найпівденніших хребтів Імлистих Гір.

І ніде ні сліду живої істоти, лише птахи. А їх було чимало: дрібні пташки висвистували та попискували в очереті, але на очі показувалися зрідка. Раз-другий мандрівники почули шурхіт лебединих крил і, піднявши догори очі, помічали в небі велику зграю.

— Лебеді! — мовив Сем. — І здоровенні які!

— Так, — відгукнувся Араґорн, — до того ж чорні.

— Яка широка, порожня та похмура ця земля! — зітхнув Фродо. — А я завжди уявляв, що чим далі на південь, тим стає тепліше та веселіше, а потім зима зовсім відступає.