Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Потім ельфи розгорнули та пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно за розміром, із легкої, але теплої шовковистої тканини, яку виткали ґаладрими. Важко було сказати, якого кольору були плащі: здається, сірого з відтінком сутінків під деревами; та при кожному русі чи в іншому освітленні вони ставали зеленими, як листя в затінку, чи бурими, як незорані поля вночі, чи тьмяно-сріблястими, як вода під зорями. Біля коміра плащі застібалися брошкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.

— Це чарівні плащі? — запитав Піпін, зачудовано їх роздивляючись.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відповів старший із ельфів. — Вбрання гарне, і тканина добра, бо зроблена в цьому краї. Зрозуміло, що це ельфійські плащі, якщо ти саме про це. Листя й гілля, вода та каміння: у плащах відтінки і краса всього того, що ми так любимо в сутінках Лорієну; бо ми вкладаємо думки про все, що ми любимо, в усе, що робимо. Однак це одяг, а не зброя, і плащі не відвернуть списа чи меча. Зате вони добре вам послужать: і легкі, й теплі, коли холодно, не жаркі, коли тепло. А ще вони допоможуть вам сховатися від ворожих очей чи в лісі, чи серед каміння. Справді високо цінує вас Володарка! Адже ці плащі вона виткала сама зі своїми ельфівнами, і ще ніколи не вдягали ми чужоземців у наш одяг.

Після сніданку Загін з важким серцем попрощався з лугом біля водограю; це прекрасне місце стало для всіх майже рідним домом, хоч і не знали вони, скільки днів і ночей там провели. Коли на хвилю зупинилися помилуватися чистою водою у промінні сонця, до них, легко ступаючи по зеленій траві лугу, підійшов Галдір. Фродо радісно з ним привітався.

— Я повернувся з Північних Горож, — сказав ельф, — і мені знову доручили бути вам за провідника. Чорнорічна Долина вкрита клубами диму та пари, гори розтривожені. У глибинах земних чути гуркіт. Якби хтось із вас захотів повернутися додому через північ, то не пройшов би тим шляхом. Але ходімо! Шлях ваш тепер веде на південь.

Коли йшли вони Карас-Галадоном, зелені стежки спорожніли; та у кронах дерев гомоніло і співало безліч голосів. Самі вони йшли мовчки. Нарешті Галдір звів їх униз південним схилом пагорба, і вони знову підійшли до величезних воріт зі світильниками та до білого моста; перетнули міст і залишили позаду місто ельфів. Потім завернули з вимощеної дороги на стежку, що бігла через гущавину мелорнів і далі, звиваючись пагорбистими лісами у сріблястому затінку, і вела весь час униз, на південний схід, до берегів Ріки.

Пройшли близько десяти миль, і було вже під полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Пролізши через проріз, вони несподівано вийшли на відкрите місце. Перед ними розляглася довга галявина яскравої трави, всіяної золотими квітками еланору, що сяяли на осонні. Галявина вузькою смугою вклинювалася між двома чіткими межами: праворуч, із заходу, виблискувала Срібна Жила, а ліворуч, зі сходу, котила свої глибокі темні води Велика Ріка. На тому березі, куди око сягне, на південь тяглися ліси, та узбережжя було голе і похмуре. За межами Лорієну жоден мелорн не здіймав свого золотого гілля.

На березі Срібної Жили, неподалік від злиття річок, була пристань із білого каменю та білої деревини. Там було пришвартовано багато човнів і барок. Деякі сяяли яскравими фарбами — срібною, золотою чи зеленою, та найчастіше були просто білі чи сірі. Для мандрівників приготували три сірі човники, куди ельфи склали всі запаси. А ще додали до кожного човна по три мотки мотузки — тонкої, та міцної, шовковистої на дотик, сірого відтінку, як ельфійські плащі.

— Це що таке? — поцікавився Сем, помацавши моток, який лежав на траві.

— Мотузка, звісно! — відповів ельф із човна. — Не можна вирушати в дорогу без мотузки! Мотузки довгої, міцної та легкої. Такої, як ці. Вони вам можуть знадобитися.

— Цього можете мені не говорити! — мовив Сем. — Я не взяв зі собою мотузки, то потім усю дорогу хвилювався. Та мені цікаво, з чого вони зроблені, бо я в цій справі трохи обізнаний: родинне, так би мовити.

— Їх сплели з гітлайну, — сказав ельф, — але вже нема часу пояснювати, як це робиться. Знали би ми, що це ремесло тобі подобається, ми багато чого навчили би тебе. Хіба ще коли-небудь сюди повернешся, та зараз — на жаль! — мусиш задовольнитися цим подарунком. Нехай він стане тобі у пригоді!

— Рушаймо! — покликав Галдір. — Усе вже готове. Сідайте в човни! Та спочатку будьте обережні!

— Послухайтеся поради! — сказав другий ельф. — Ці човни дуже легкі, та примхливі й не такі, як в інших народів. Вони не потонуть, хоч як їх не навантажуй; але будуть вередувати, якщо керувати ними невміло. Було би добре просто тут, біля причалу, перш ніж відпливете, потренуватися, як сідати в човен і виходити з нього.

Загін розташувався так: Араґорн, Фродо та Сем сіли в перший човен, Боромир, Мері та Піпін — у другий, а у третій — Ґімлі з Леґоласом, які тепер стали близькими друзями. В останньому човні також поскладали більшу частину речей. Човнами кермували з допомогою коротких весел із широкими лопатями у формі листків. Коли всілись, Араґорн повів їх на випробу вгору по Срібній Жилі. Течія була стрімка, і посувалися вони поволі. Сем сидів на носі, вхопившись за борти і тужливо озираючись на берег. Мерехтіння сонця на воді сліпило йому очі. Коли проминули зелену галявину Клину, дерева підступили до самої води. Тут і там із них злітало золоте листя і пливло по воді. Було дуже ясно, безвітряно і тихо, тільки десь угорі співали жайворонки.

Вони завернули за крутий поворот ріки, і там, їм назустріч, униз по течії гордовито виплив величезний лебідь. Вода хвильками розходилася від його білих грудей під вигнутою шиєю. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; величезні білі крила були напівприпідняті. Підпливши ближче, вони почули музику і раптом збагнули, що це — корабель, виготовлений і вирізьблений умілими ельфами у формі птаха. Двоє ельфів у білому вбранні правили чорними веслами. У судні сидів Келеборн, а за ним стояла Ґаладріель, висока та біла, у вінку зі золотих квітів, а в руці тримала арфу і співала. Сумовито і солодко звучав її голос у прохолодному чистому повітрі.

Про листя заспіваю я — і шелестить воно,

Про вітер пісню заведу — вже прилетів давно.

За сонцем і за місяцем на Морі піни слід,

Росло там Древо золоте, одне на цілий світ.