Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Якщо зважать на мою пораду, то підемо західним берегом, до Мінас-Тіріта, — відповів Боромир. — Але не я веду Загін.

Решта промовчала; Араґорн видавався невпевненим і стурбованим.

— Бачу, ви ще не обрали шляху, — сказав Келеборн. — І не мені його обирати, але я допоможу вам, чим зможу. Дехто з вас уміє кермувати човнами: Леґолас, чий народ живе над бистрою річкою Лісовою, Боромир із Ґондору й Араґорн, мандрівник.

— І один гобіт! — вигукнув Мері. — Не всі у нас вважають човни дикими кіньми. Моя родина живе на берегах Брендівинної!

— Це добре, — мовив Келеборн. — Тоді я дам вашому Загону човни, невеликі та легкі, бо нижче по ріці є місця, де вам доведеться їх переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Ґебір, а може, й великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Гітоель; є там і інші небезпечні місця. Човни хоч трохи полегшать вашу подорож. Однак вони вам не порадники: врешті-решт вам доведеться покинути їх і Ріку й повернути на захід… чи на схід.

Араґорн щиро подякував Келеборнові. Цей подарунок дуже його втішив, попри все ще й тому, що тепер кілька днів не було потреби вирішувати, в якому напрямку рухатись. Інші також повеселішали. Які би небезпеки не чигали на них попереду, приємніше було плисти їм назустріч широкою течією Андуїну, ніж тягтися пішки, вгинаючись під тягарем. Тільки Сем усе ще сумнівався: човни і далі здавалися йому не кращими, а то й гіршими, за диких коней, і навіть усі небезпеки, яких він уникнув, не примусили його думати про човни ліпше.

— Завтра опівдні приготовані човни вже чекатимуть на вас у гавані, — сказав Келеборн. — Уранці я пришлю кого-небудь допомогти вам зібратись у дорогу. А тепер бажаємо всім вам на добраніч і спокійного сну.

— На добраніч, друзі! — мовила Ґаладріель. — Спіть спокійно! Не думайте звечора надто багато про дорогу. Можливо, стежки, якими кожен із вас пройде, вже прокладені, хоча ви їх і не бачите. На добраніч!

Усі попрощались і повернулися до свого намету. Леґолас пішов разом із ними, бо настала остання ніч у Лотлорієні, й усупереч словам Ґаладріель, вони захотіли порадитися.

Довго обговорювали, що мають робити і як найкраще виконати завдання з Перснем, але так нічого і не надумали. З'ясувалося, що більшість хотіла спочатку навідатися до Мінас-Тіріта і хоч на якийсь час відкласти зустріч із жахливим Ворогом. Якби їх покликали, вони би пішли за Ріку й у пітьму Мордору; та Фродо не промовив ані слова, а Араґорн усе ще вагався.

Доки Ґандалф був із ними, сам він планував піти з Боромиром і своїм мечем боронити Ґондор. Бо він вірив, що пророцтва снів були велінням і що настав час нащадкові Еленділа відкрито виступити в бій із Сауроном. Але після Морії Ґандалфові обов'язки провідника лягли на його плечі; й він розумів, що тепер не може покинути Фродо, якщо той відмовиться йти з Боромиром. Однак, чим він чи будь-хто інший із Загону міг допомогти Фродо, крім як наосліп іти разом із ним у темряву?

— Я піду до Мінас-Тіріта, якщо треба, і сам, бо такий мій обов'язок, — сказав Боромир і замовк на хвилину, не зводячи очей із Фродо, ніби намагався прочитати думки дрібнолюдика. Потім знову заговорив, тихо, немов сперечався сам зі собою: — Якщо ви хочете лише знищити Перстень, тоді з війни та зброї користі мало; люди Мінас-Тіріта не зможуть тут допомогти. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Темного Володаря, тоді безглуздо було б іти до його володінь без війська; і безглуздо викидати… — він раптом затнувся, немов усвідомивши, що промовляє в голос свої думки. — Безглуздо було би викидати на смітник своє життя, хотів я сказати, — докінчив він. — Вибір у нас між захистом укріпленого міста й відкритим походом у пазури смерті. Принаймні так я це розумію.

Фродо помітив щось нове та дивне в погляді Боромира і пильно на нього подивився. Очевидно, Боромир думав зовсім не те, що сказав. Безглуздо було би викидати… що? Перстень Влади? Щось подібне він уже казав на Раді, але тоді визнав правоту Елронда. Фродо поглянув на Араґорна, але той, глибоко задумавшись, наче не звернув уваги на слова Боромира. На цьому завершилось обговорення? Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. Була глибока ніч.

Уранці, коли почали пакувати невеличке майно, прийшли ельфи, котрі вміли говорити по-їхньому, і принесли багато дарунків — харчі й одяг для подорожі. Їжа була здебільшого у вигляді дуже тонких коржиків, зовні пропечених до ясно-коричневого, а всередині — вершкового кольору. Ґімлі взяв один коржик і став підозріло його розглядати.

— Крам, — буркнув він собі під ніс, відкусивши хрусткий шматочок. Вираз його обличчя швидко змінився, й він зі смаком доїв увесь коржик.

— Годі, годі! — розсміялися ельфи. — Ти вже з'їв досить на цілий день походу!

— А я думав, це різновид краму, який люди з Долу печуть для походів, — пояснив гном.

— Це щось подібне, — згодилися ельфи. — Та ми його звемо лембасом, або дорожнім хлібом, він набагато поживніший за будь-які людські страви та набагато смачніший за крам, сумніву нема!

— Справді так, — визнав Ґімлі. — Та він навіть кращий за медяники беорнінгів, а це велика похвала, бо беорнінги — найкращі з усіх мені відомих пекарів; але нині вони неохоче діляться своїми коржиками з чужинцями. Ви щирі господарі!

— Усе ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — порадили ельфи. — Їжте потроху і лише у скруті. Бо ці коржики ми даємо вам на випадок, коли все інше закінчиться. Вони довго не втрачають свіжість, якщо їх не ламати і зберігати загорнутими в листя, так як ми їх принесли. Один коржик протримає мандрівника на ногах увесь день довгої подорожі, навіть якщо це високий чоловік із Мінас-Тіріта.