Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Бачите?! — сказав він, показуючи патерицею на середину підлоги.

Там чорніла велика кругла діра, схожа на колодязь. Розбиті іржаві ланцюги звисали з краю в чорну безодню. Поряд лежали уламки каміння.

— Хтось із вас міг би впасти і досі ще летіти до дна, — сказав Араґорн до Мері. — Поки маєте проводиря, нехай він заходить перший.

— Схоже, тут була вартівня для нагляду за коридорами, — сказав Ґімлі. — А ця діра — колодязь для вартових із кам'яною лядою. Та ляда розбита, тож у темряві будьмо обережні.

Піпіна потягнула до колодязя цікавість. Поки всі решта розгортали ковдри і стелили постіль під стінами, якомога далі від діри в підлозі, він підповз до краю і зазирнув. Прохолодне повітря вдарило йому в обличчя, здіймаючись із невидимих глибин. Піддавшись раптовому пориву, він схопив камінець і кинув униз. Його серце вдарило кілька разів, перш ніж долинув якийсь звук. Далеко внизу, так наче камінець впав у глибоку воду в якійсь печері, пролунало «бульк», дуже віддалене, та посилене й відлунене порожньою шахтою.

— Що це? — вигукнув Ґандалф. Він заспокоївся, коли Піпін зізнався, що накоїв; але йому це не сподобалось, і Піпін побачив, як зблиснули його очі. — Дурень Тук! — буркнув чарівник. — Це серйозна мандрівка, а не гобітська прогулянка. Наступного разу сам кидайся, і не буде з тобою клопоту. А тепер посидь тихо!

Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долетіло слабке постукування: тук-тук, тук-тук. Стихло, а коли відлуння замовкло, знову застукало: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук. Постукування звучало тривожно, мовби якісь сигнали, та невдовзі затихло й уже не повторювалося.

— Це стукав молоток, присягаюся, — сказав Ґімлі.

— Так, — погодився Ґандалф, — і мені це не подобається. — Може, дурний камінь Переґріна тут ні до чого; а можливо, він розбудив того, кого краще було залишити у спокої. Благаю, не роби більше такого! Будемо сподіватися, що тепер спокійно відпочинемо. А тобі, Піпіне, стояти першим на варті, як винагорода, — пробурчав він, загортаючись у ковдру.

Піпін сидів, нещасний, біля дверей у смоляній темряві; він безперестанку озирався, чи не виповзло щось із колодязя. Йому би хотілося накрити діру, навіть ковдрою, та він не наважувався підходити до неї, хоча Ґандалф, здається, заснув.

Насправді Ґандалф не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він поринув у глибокі роздуми, намагаючи пригадати кожну деталь своєї попередньої подорожі в Копальнях і вирішити, куди йти далі; зараз хибний поворот міг усе погубити. Через годину він підвівся й підійшов до Піпіна.

— Примостись у куточку і поспи, мій хлопчику, — сказав він тихо. — Ти, напевно, хочеш спати. А я не зімкну очей, то вже ліпше повартую.

Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:

— Знаю, чому мені недобре. Я хочу курити! Я не нюхав тютюну ще від ранку перед снігопадом.

Останнє, що помітив Піпін, засинаючи, була темна постать старого чарівника, що згорбилася на підлозі, з жевріючою тріскою у вузлуватих руках між колінами. Короткий спалах на мить висвітлив гострий ніс і димок від люльки.

Усіх розбудив Ґандалф. Він не спав і вартував сам шість годин, дозволивши іншим відпочити.

— За цей час я прийняв рішення, — сказав він. — Мені не подобається вигляд середнього коридору, і мені не подобається запах лівого: там унизу повітря затхле, якщо тільки я на чомусь розуміюся. Підемо правим. Час знову підніматись.

Упродовж восьми темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед; і не трапилося їм ніякої небезпеки, нічого не було ні чути, ні видно, крім слабкого вогника, що підстрибував попереду, мов світлячок, на патериці чарівника. Вибраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки було видно, він вигинався великою дугою і ставав усе вищим і просторішим. Тепер по обидва боки не було ніяких інших тунелів, а в рівній підлозі — жодних ям чи тріщин. Очевидно, колись давно це була важлива дорога; і тепер вони пішли швидше, ніж напередодні.

Так пройшли близько п'ятнадцяти миль, якщо міряти прямо на схід, хоча насправді — всі двадцять, а то й більше. Поки дорога піднімалась угору, настрій у Фродо трохи поліпшився; та все ж він почувався пригніченим і часами чув, чи йому це лише здавалося, позаду Загону та поміж їхніми кроками ще якесь тупотіння, яке не було луною.

Загін ішов доти, доки вистачало сил гобітам, і всі вже думали про місце, де би переночувати, коли раптом стіни праворуч і ліворуч зникли. Здається, з-під аркового склепіння вони вийшли в чорний і порожній простір. Зізаду тягнуло теплим повітрям, а попереду темрява холодом лягала на обличчя. Усі зупинились і стривожено збилися докупи.